Стенограма пленарного засідання (21.08.2026)
С Т Е Н О Г Р А М А
УРОЧИСТОЇ П’ЯТДЕСЯТОЇ СЕСІЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ
ВОСЬМОГО ДЕМОКРАТИЧНОГО СКЛИКАННЯ
від 21.08.2026 р.
О.Сич. Слава Ісусу Христу! Шановні колеги-депутати, шановні пані і панове! Високопреосвященний Владико, всечесні отці!
Будемо розпочинати нашу роботу.
Перш ніж її розпочати, я, як це вимагають умови воєнного часу, наголошую, що у випадку повітряної тривоги ми повинні перейти до укриття, яке знаходиться у Староугринівському ліцеї по вул. Саєвича. При потребі, місцеві представники влади нам допоможуть зорієнтуватись на місцевості.
До обласної ради восьмого демократичного скликання обрано 84 депутати. За результатами реєстрації на сесії присутні 61 депутат, відсутні 23, з них: у відрядженні – 4, у відпустці – 4, з інших поважних причин – 9, з невідомих причин відсутні 6 депутатів.
Відповідно до статті 46 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” і пункту 5.2 Регламенту обласної ради урочиста п’ятдесята сесія обласної ради з нагоди 35-ї річниці відновлення незалежності України є правомочною, і я оголошую її відкритою.
(Звучить Гімн України).
В.Гладій. До покладання квітів до пам’ятника провіднику Організації Українських Націоналістів Степану Бандері запрошуються: голова обласної ради Олександр Сич, перший заступник голови обласної державної адміністрації – начальника обласної військової адміністрації Віталій Ільчишин, заступник голови Калуської районної ради Андрій Паньків, перший заступник голови Калуської районної державної адміністрації – начальника районної військової адміністрації Іван Шикеринець, Новицький сільський голова Богдан Дадяк та директорка Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби імені Степана Бандери Марія Середюк.
(Покладання квітів відбувається під музичний супровід).
О.Сич. Шановні, будь-яка справа, тим більше така поважна, як сьогодні, здійснюється з молитвою до Господа Бога. Тому я запрошую до спільної молитви митрополита Івано-Франківського і Галицького Православної Церкви України Кир Іоасафа, декана Калуського Української греко-католицької церкви отця Степана Скібіцького, віце-декана Боднарівського Української греко-католицької церкви Ігоря Іванціва, декана Брошнівського Української греко-католицької церкви отця Володимира Майка, настоятеля храму святителя Василія Великого Православної Церкви України у с. Новиця, протоієрея отця Василя Конечного, пароха Старого Угринова отця Ярослава Мельничука і всіх присутніх отців.
Кир Іоасаф – митрополит Івано-Франківський і Галицький ПЦУ. Сьогодні на цій п’ятдесятій сесії, як Олександр Максимович вже сказав, приуроченій також 35-й річниці відновлення України, нам дійсно, усім отцям, бути за честь разом з вами. Одне хочу побажати – Божої допомоги на вашій нелегкій праці – відстоювати інтереси нашої держави, відстоювати інтереси нашої Вітчизни і інтереси громади Івано-Франківської області. І хай вам Бог в цьому допомагає.
(Спільна молитва).
Слава Ісусу Христу!
Голоси. Слава навіки Богу!
Священнослужитель – представник УГКЦ. Високопреосвященний владико, всечесні отці, отці декани! Від імені нашого владики Митрополита Володимира маю таку честь сьогодні передати від нього вітання. З уваги на те, що у нього сьогодні є похорон племінника, він не має можливості бути сьогодні, але щиро хотів бути разом з вами, то уповноважив мене і наших священників, щоб передати це вітання з нагоди цього величного ювілею – 50-ї урочистої такої обласної сесії, і також з нагоди перед днями всі в очікуванні святкування Дня незалежності.
Хотів би сказати пару слів, які пояснюють нашу міцність, нашого народу, словами царя Давида, що “даремно, будівничий, будуєш, коли Господь тебе не будує, даремно сторожс пильнує місто, коли Господь його не пильнує”.
Тобто, що це означає? Що даремні всі зусилля і старання людини, якщо Бог не буде з нами.
Ми маємо приклад. Волинська вежа, яка розпалася, залишилась згадкою про людську гордість і пиху. Отже, коли людина хотіла зробити собі славу, визнання під цим небом без Бога. І маємо світлий і свіжий приклад: це Прип’ять – місто, яке сьогодні є привидом, де будували місто майбутнього без Бога, без церкви, без віри, і це місто сьогодні стоїть порожнім. Є
прекрасні будинки, є лікарні, є кінотеатри, дороги, але немає життя. Отже, там, де Бог, там є життя. Без Бога життя припиняється.
На сьогодні маємо приклад також ще гарний про те, що ми п’ятий рік ще стоїмо. Так, це не тільки підтримка партнерів, це не тільки наша звитяга, відвага, не тільки сила бою, але це сила Бога, який в нашій історії, нас тримає п’ятий рік такою великою могутньою силою.
Тому сьогодні ми хочемо також від імені нашого Митрополита передати це щире вітання з нагоди цієї події, цієї п’ятдесятої урочистої сесії ювілейної, а також з нагоди наближення величного свята всіх нас – нашої Незалежності.
Хай з нами буде Господь і Боже благословіння у нашій спільній боротьбі!
Слава Ісусу Христу! Дякую.
Голоси. Слава навіки Богу!
О.Сич. Високопреосвященний Владико, всечесні отці! Щиро дякуємо за молитву!
Шановні колеги-депутати, будемо продовжувати нашу роботу.
На сесію запрошені: керівництво обласної державної адміністрації, керівники правоохоронних органів області, представники місцевої влади, і сьогодні беруть участь: перший заступник голови обласної державної адміністрації Ільчишин Віталій Васильович, начальник Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області Іващенко Роман Борисович, начальник Управління патрульної поліції в Івано-Франківській області Департаменту патрульної поліції Костенко Олег Олександрович, Новицький сільський голова Дадяк Богдан Іванович, перший заступник голови Калуської районної державної адміністрації Шикеринець Іван Борисович, заступник голови Калуської районної ради Паньків Андрій Васильович, працівники музею, директор музею, представники Новицької громади, духовенство, представники засобів масової інформації, запрошені військовослужбовці.
Як зазвичай, інформую, що обласне телебачення “Галичина” вже традиційно в умовах воєнного стану не здійснює пряму трансляцію сьогоднішнього пленарного засідання, однак усі бажаючі матимуть змогу переглянути хід сесії дещо пізніше у записі.
Водночас прошу усіх присутніх до завершення сесії не поширювати у соцмережах інформацію про нашу роботу.
Зараз прошу хвилиною мовчання вшанувати пам’ять усіх героїв України, від прадавніх часів до сьогоднішньої російсько-української війни, всіх цивільних громадян України, які загинули внаслідок агресії московської федерації.
(Хвилина мовчання).
О.Сич. Дякую. Шановні колеги-депутати, запрошені! Звертаю вашу увагу, що ви отримали подарункові набори. У них символічно – збірник творів Степана Бандери “Перспективи
української революції”, оскільки ми перебуваємо на родинному обійсті Степана Бандери, збірник політичних творів Івана Франка, що також нам допоможе зрозуміти розвиток політичних процесів в Україні і зокрема в Галичині.
Перед затвердженням порядку денного нагадую окремі норми Регламенту, які стосуються проведення урочистої сесії обласної ради.
Відповідно до пункту 8.18. Регламенту розгляд питань на урочистій сесії відбувається за скороченою процедурою, яка передбачає виступ доповідача та голосування за основу і в цілому проекту рішення.
На урочистих сесіях не діє норма 12.1. Регламенту щодо відведення після відкриття сесії перед затвердженням порядку денного до 15 хвилин для стислих (до 3 хвилин) виступів і заяв уповноважених представників депутатських фракцій з внесенням пропозицій, повідомлень без прийняття рішень по них.
У вас в матеріалах, шановні колеги депутати, є розданий проект порядку денного. В ньому тільки одне питання – “Про 35-ту річницю відновлення Незалежності України”.
Є пропозиція прийняти цей проект порядку денного за основу і в цілому. Оскільки ми перебуваємо на виїзді, без системи електронного голосування, прошу голосувати руками.
Лічильна комісія, прошу здійснити підрахунок, а пізніше прошу заповнити бюлетені і здати членам лічильної комісії. Отож, хто за такий порядок денний, прошу голосувати. За?
О.Сич. Дякую. Проти? Утримався? Немає. Будь ласка, заповніть бюлетені і здайте членам лічильної комісії.
61 – за. Прошу заповнити бюлетені і здати членам лічильної комісії.
Тож розпочинаємо розгляд порядку денного.
Розглядається питання “Про 35-ту річницю відновлення Незалежності України”.
Проект рішення – на окремому аркуші.
Доповідає Іван Казимирович Патриляк – доктор історичних наук, професор, декан
історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка у 2014-2022 роках, підполковник 1-го корпусу Національної гвардії України “Азов”.
Будь ласка, Іване Казимировичу.
І.Патриляк. Високопреосвященний владико, всечесні отці, високоповажний голово, висока громадо! Слава Україні!
Голоси. Героям слава!
І.Патриляк. Найперше дозвольте мені подякувати за можливість виступити перед уповноваженими делегатами Прикарпатського краю у такі важливі для українського народу і на такому святому для нашого народу місці.
Невпинно надходить година, яка відкарбує 35-річний шлях відновлення української державності на скрижалях історії. Державності, яка сьогодні оплачується надзвичайно великою, невимовно великою ціною, ціною десятків тисяч життів кращих дочок і синів нашого народу.
Державність, яка виросла із глибин тисячоліть з традиції Русько-князівської держави, з традиції Руського королівства, яка стоїть на мільйонах, на кістках мільйонів знаних і незнаних нам вічних революціонерів, які особистою жертвою, невтомною працею і стражданнями руйнували скелі іноземних окупацій, рвали ланцюги тираній на шляху до національного поступу.
Кожен з нас, хто добре пам’ятає серпень 1991 року, пригадає той час надій і час розчарувань, час нервової напруги і час ейфорії.
Цей серпень 91-го року розпочався з огидної промови тодішнього Президента Сполучених Штатів Джорджа Буша-старшого у Верховній Раді в Києві, з його безглуздим застереженням про те, цитую, що “американці не будуть підтримувати тих, хто прагне до незалежності, не будуть допомагати тим, хто захоче самогубний націоналізм, який породжується на
міжнаціональній ненависті”. Кінець цитати.
Той серпень 91-го року, який крижаним божевіллям державного заколоту в Москві заморозив у серцях десятків мільйонів людей надію на зміни, на свободу, на розвиток на краще. І той же серпень, котрий врешті-решт вразив усіх несподіваною розв’язкою, каскадною руйнацією “тюрми народів” – розвалом московської імперії зла.
Треба визнати, що навіть у найсміливіших мріях більшість прихильників незалежної України не могли сподіватися на таку швидку розв’язку, не були готові до того, аби негайно включитися в державне будівництво, не мали досвіду, не мали фаху державного управління і розуміння того, що потрібно робити. А відтак втратили темп, втратили ініціативу, дозволили пристосуванцям, антидержавним силам взяти під контроль чиновницький апарат, економіку, суди, систему безпеки, врешті-решт увесь державний інструментарій, дискредитуючи ідеали національної державності, руйнуючи, а не формуючи в українському суспільстві апетит до суверенного державного буття.
На жаль, ми не можемо повернути втрачені можливості і повторно заново прожити минулі роки. Проте сьогодні, перебуваючи у стані екзистенційної війни, а отже, і екзистенційної кризи, бо будь-яка війна є кризою, ми як суспільство, як нація отримали унікальний шанс вийти з кризи сильнішими, за умови, що ми вірно проаналізуємо наші невдачі і знайдемо правильні дороговкази для своїх дій у майбутньому.
Отже, шановні друзі, дозвольте скористатись нагодою і поділитись з вами деякими своїми міркуваннями про наші проблеми і про велетів духу, які ці проблеми допоможуть нам подолати.
Давайте запитаємо себе: з чого виникала наша з вами неготовність до швидкого ефективного будівництва національної держави після 24 серпня 1991 року? На мою скромну думку, з нашої нездатності зустріти виклики, які виходять поза межі стандартного мислення людини.
У кого б ми могли повчитись тому, як мислити за рамками того, що видається нам реальним в даний конкретний історичний момент? Безумовно, у великого Івана Франка. Ще на зламі 19-20 століть наш геній зіштовхнувся з неприйняттям сучасниками думки про те, що слід бути готовим до практичної реалізації ідеї української державності найближчими роками.
Коли переважаюча більшість українських інтелектуалів і політичних діячів, висміювала ідею незалежності як фантастику про далеке майбутнє, пролунав могутній голос Каменяра, в якому містився заклик навчитися інакше дивитися на світ, вийти поза межі можливого.
Цитую: “Ціла історія нашої цивілізації, матеріальної і духовної, є не що інше, як постепенне, систематичне і ненастанне відсування, відпалювання границь неможливого. Те, що було неможливе нашим предкам, від чого їх руки і їх думки відскакували, як від скляної гори, все для нас показується зовсім можливим і навіть зглядно легким до виконання”. Кінець цитати.
Сучасники не почули франкового заклику і шанс створити Українську державу на кінцевому етапі Першої світової війни застав українське суспільство неготовим до цієї тяжкої місії. Не почули мудрості Івана Франка й у 1991 році.
Про що ж сьогодні говорять нам франкові слова? В умовах, коли реальність виглядає як воєнна рівновага, ми маємо готувати суспільство як до можливої різкої, захмарної ескалації воєнних дій, щоб суспільство могло втримати обставини під контролем, так і до несподіваного миру, щоб зберігши державу у війні, ми не втратили її в мирі.
Ми повинні привчити себе і нашу націю до того, що все наше майбутнє триватиме в умовах життя поза межею, яке вимагатиме надзусиль у всіх напрямках. Відтак, дорогі друзі, постає інше питання: як забезпечити ці надзусилля нації у війні і в мирі?
В людській історії нікому не вдавалося мобілізувати націю для війни і праці заради втілення ідеалів майбутнього, не демонструючи вже сьогодні суспільству належних зв’язків з справедливістю, того, що знаменитий Томас Мор назвав найміцнішим нервом держави. “Справедливість”, – цей святий католицької церкви охарактеризував як найміцніший нерв держави.
Спілкуючись з тисячами військовослужбовців в тилу, на лінії бойового зіткнення, я чую від них одне і те ж саме: рефреном через їхні закиди, через їхній біль проходить несправедливість. В кожного з них ця несправедливість своя, але в кожному з них лунає образа. Образа на суспільство, образа на державу, образа на керівництво, яка в їхньому уявленні обійшлася з ними і обходилась з ними несправедливо.
У кого нам з вами брати приклад у боротьбі із волаючою несправедливістю? У кого вчитися зрозуміти народний біль? Мабуть, найкращим прикладом для такого… для нашого покоління може слугувати життя і діяльність вашого великого земляка Василя Стефаника – людини, яка не лише у своїх геніальних новелах показала світові українське село, розкрила тугу селянина за справедливістю, але й усе своє життя присвятила громадсько-політичній діяльності, яка була покликана усунути збиткування над простою людиною.
Не соціальної зрівнялівки в комуністичному стилі потребує наш зранений війною народ, а соціальної справедливості, яку, чи не найкраще сформовано було в знаменитому маніфесті революційного проводу ОУН понад 85 років тому, коли було сказано: боремося проти пониження людини в її праці і її хаті, проти ограблення її з усякої радості життя, проти поголовного обжебрачування громадян.
Тільки тоді, коли нація побачить, що воєнні зусилля, державне будівництво, жертовність і праця є справою всіх і кожного, а не лише якоїсь частини суспільства, тільки тоді, коли на ожебраченні одних не виростатимуть маєтки інших, ми доб’ємося належного результату в наших ратних, а потім і в мирних трудах.
Шановна громада, чи зможемо ми осягнути руху до суспільної справедливості, якщо не матимемо віри в нашу справу, в нашу націю і нашу державу? Очевидно, що ні.
Цими днями в Києві на національному меморіальному кладовищі перепоховали тлінні останки славної пам’яті полковника Євгена Коновальця. Ця епохальна подія відбулась якраз в річницю 135-річчя з дня народження полковника.
Серед доброї дюжини псевдонімів, якими користувався Євген Коновалець, було три
головні: псевдонім Віра, Вірський і Вірченко. Всі ці три псевдоніми мають корінь “віра”.
Вони були декларацією безмежної віри, яку мав полковник Євген Коновалець в ті часи, коли багато хто цю віру втрачав. Коли він був у полоні, московському воєнному полоні, здавалося, гіршого місця на світі важко придумати, ніж сидіти в таборі, але він не втрачав віри, не поклав рук, він організовував українських полонених в гуртки, в хори, оркестри, створив бібліотеку.
Коли розвалилася московська імперія в лютому 17-го року, Коновалець докладається до українізації українських частин колишньої імператорської армії. Як тільки він виривається з табору, їде в Київ і формує з колишніх військовополонених Галицько-Буковинський курінь січових стрільців, тоді, коли всі хотіли мітингувати, говорити про революцію, про соціалізм, він створює боєздатну частину, яка з куреня, з батальйону переростає в корпус, дивізію.
Коли всі розчарувалися програною війною за незалежність, коли всі гризлися між собою, звинувачуючи один одного, хто більше доклався до поразки, Коновалець не спустив зброї, не склав рук, а створив українську військову організацію – Організацію українських націоналістів, яка продовжувала боротьбу ще десятиліттями. Чому? Бо він мав віру, віру в святу справу визволення свого народу.
Цією вірою він запалював людей і мільйони людей йшли за ним. Одним з таких послідовників Коновальця був Степан Бандера, на родинному обійсті якого ми маємо сьогодні наші урочистості.
Який історичний урок дає нам життя лідера Революційного ОУН? У чому його була його сила? В особистій відвазі? – Безперечно, так. У його жертовності, працездатності? – Звичайно.
Проте цих якостей було б замало для створення розгалуженого стійкого підпілля, яке десятиліттями боролось в умовах тотального терору.
Сила Бандери і всього українського націоналістичного руху минулого була в послідовній, мозолистій, багаторічній роботі, насамперед роботі з молоддю і в формуванні горизонтальних та вертикальних організаційних структур.
Сьогодні ми не раз дивуємося, чому в нас так мало мотивованих до військової служби молодих людей? Чому наші люди так легко піддаються московським інформаційно-психологічним маніпуляціям?
Проте інакше, на жаль, шановні друзі, не могло бути в умовах майже повного занепаду державним апаратом системи просвітницької, ідеологічної і організаційної роботи суспільства. Де наші гімнастично-спортивні, воєнно-пожежні, просвітницькі товариства, де оплачені коштом бюджету ті гуртки, секції, курси, в яких можна було б формувати нашу молодь, учити їх основам національного світогляду, дисципліни, відповідальності, обов’язку?
Ми, на жаль, залишили суспільство в організаційному вакуумі, в інформаційному хаосі, інтелектуальній пустці. Хтось скаже, що це все нереалістична робота в умовах цифрового світу, що ці всі методи, які були актуальні в часи Бандери, давно застаріли, вони є архаїчними.
Дозволю собі не погодитись. Сьогодні молода людина, замурована в цифровому гетто, як ніколи потребує живого спілкування, контакту, групи, пригоди. Потрібно лише забезпечити такі умови.
Погляньмо на наших ворогів, які за якісь два десятиліття індоктринували молодь ідеями імперіалізму, прошили духом мілітаризму і самопожертви. Наведу вам лише одну цифру: з 2022 по 20255 рік в московській імперії збільшено видатки на воєнно-історичну пропаганду в 21 раз! В 21 раз! Не в два, не в півтора, в 21 раз!
Не треба думати, що наші люди 100 років тому не були втомлені життям, забиті проблемами, що наша молодь 100 років тому не бажала розваг, романтичних пригод, красивого життя. Людська природа за останні 70 000 років, кажуть, не особливо змінилася.
На жаль, задача дати молоді такі структури, такі ідеї, в яких вона знаходитиме нечувані раніше пригоди, на жаль, ця задача не була виконана. А нам потрібно все це дати молодим людям, щоб вони знаходили в новому житті, в новому абсолютно вимірі і друзів, і розваги, і іншу красу життя.
Якщо ми з вами виграємо цю битву за молодь, ми виграємо битву за майбутню Україну. Якщо ми цю битву програємо, майбутньої України не буде.
Шановні присутні, усі ті речі, про які було сказано вище, реалізувати непросто. На їхнє втілення підуть десятиліття важкої праці, чимало поту, нервів, коштів. Проте давайте ніколи не забувати, що нашим попередникам, які з нуля творили державу в 17-му і 21-му, які боролися в лісах і криївках, які в мороці брежнівського застою формували гельсінські групи, їм було в сотні разів важче.
Сьогодні ми перебуваємо у вирі страшної битви – за бути чи не бути Україні державною нацією. І якщо в нас не буде відваги Івана Франка працювати над тим, що лежить поза межами можливого, якщо в нас не буде сили Василя Стефаника стояти на боці соціальної справедливості, якщо в нас не буде віри і звитяги, як у Євгена Коновальця, якщо в нас не буде організаційних талантів Степана Бандери, якщо наша жертовність буде меншою, ніж була самопожертва
українських дисидентів, наступні покоління українців через 35 років не зможуть зібратись на цьому місці для відзначення чергової річниці відновлення Української державності.
Ми повинні пам’ятати про це. Не забуваймо, що відповідальність перед нацією – це не лише відповідальність перед сьогоднішнім днем, це відповідальність перед поколіннями предків і перед новими генераціями наших нащадків. Ні перших, ні других ми не маємо права зрадити. Дякую за увагу. Слава Україні!
(Оплески).
Голоси. Героям слава!
О.Сич. Свято святом, а регламент є регламентом. Шановні колеги, у вас є проект рішення, пропоную за нього проголосувати. Лічильна комісія, прошу бути наготові.
Хто за прийняття рішення, прошу підняти руки. За? Дякую. Проти? Утримався?
І.Шевчук. 62 – за.
О.Сич. 62 – за: рішення прийнято.
Пані Наталю, будь ласка, зачитайте розпорядження голови обласної ради.
Н.Зорій. Відповідно до розпорядження голови обласної ради, за вагомий особистий внесок у дослідження історії українського націоналізму, бездоганне виконання військового обов’язку, проявлені доблесть і честь під час здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони України, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації проти України та з нагоди 35-ї річниці відновлення незалежності України, ювілейною медаллю Івано-Франківської обласної ради “80 років Української Повстанської Армії” нагороджується Патриляк Іван Казимирович – доктор історичних наук, професор, декан історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка у 2014-2022 роках, підполковник першого корпусу Національної гвардії України “Азов”.
(Оплески).
О.Сич. Високопреосвященний владико, всечесні отці, шановні колеги-депутати, шановні запрошені! Дозвольте з приводу 35-річчя незалежності України висловити декілька міркувань.
Перш за все вітаю всіх вас з цим великоднем української душі, вітаю всіх мешканців нашого краю. І окрім звичних для нашого часу побажань – завершення війни, настання миру і спокою на нашій землі, у нашій державі, я ще висловлю одне дуже принципове побажання: аби всі ми прониклися розумінням того, що ми перебуваємо на вирішальному етапі становлення української держави і що від позиції кожного з нас залежить, якою вона буде завтра.
Чому я так кажу? Якщо коротко оглянути всі 35 років, то неважко прийти до висновку: проголошення незалежності України мало символічний характер. Перелякані місцеві комуністи державним переворотом у Москві згодилися її проголосити, при цьому вони здійснили подвійний компроміс: компроміс з московським центром, пообіцявши, що і надалі вони будуть слухняними йому, компроміс з верхівкою українсько-національно-демократичного руху, мовляв, давайте разом будемо розбудовувати незалежну українську державу.
І насправді, після проголошення в Україні нічого не змінилося. Навіть гірше, совєтська деградація поглибилася. Україна і надалі жила під правлінням комуністів, Україна і надалі жила із совєтською конституцією, Україна і надалі була економічно, політично і навіть інформаційно-духовно залежна від Москви.
І навіть більше: силові структури України перебували під керівництвом навіть не те що агентів, а громадян московської федерації з метою, з одного боку, спрямувати їх проти будь-якого невдоволення в Україні, а з іншого боку – зруйнувати, щоб вони не були боєздатними в разі війни з московщиною.
Очевидно, що український народ не міг терпіти цього. І виявом того, чого він справді хотів, стали дві революції: Помаранчева революція і Революція Гідності. В силу багатьох обставин потенціал перемоги Помаранчевої революції був змарнований. Натомість під час Революції Гідності московське керівництво чітко зрозуміло, що Україна безповоротно відходить від московської імперії і обрала європейський вектор розвитку.
І тому Путін зрозумів, що всі його зусилля мирним шляхом повернути Україну в імперське лоно не вдасться, а історичний досвід показав, що без України московщина – недоімперія, тому вирішив піти війною.
Спочатку локальною, для того, щоб все-таки залишити шанс, завоювавши Крим, деякі райони, так звані ОРДЛО Донецької і Луганської областей, все-таки змусити Україну капітулювати. 2014-2022 – це намагання заставити Україну капітулювати. Коли ж зрозумів, що і це не вдасться, почалось… почався другий етап війни – широкомасштабне вторгнення.
Тому, насправді, від початку проголошення незалежності Україна продовжувала бути квазідержавою, і ту совєтську деградацію прикривав “фіговий листок псевдонезалежності і псевдодемократії”.
Весь час, 35 років, було намагання українського народу здобути повноцінну незалежність. І роки 2014-2022 – це і є трансформація квазідержави в справжню незалежну українську державу.
Ось чому я акцентую: ми сьогодні перебуваємо на завершальному і вирішальному етапі, і від нас залежить, держава збережеться чи ні, і якою вона буде, і якою буде система державного управління в українській державі, і яке місце в цій системі буде органів місцевого самоврядування, і який політичний характер буде мати наша держава.
Вона буде демократичною, і чи демократія буде настільки зубатою, щоб вміти себе захистити, бо демократія повинна вміти себе захищати, а якщо авторитарна, чи цей авторитаризм матиме національні риси? А якщо тоталітарна, чи ми хочемо нашим дітям і внукам такого “щастя” – жити в тоталітарній державі?
Тому всім нам сили волі і максимальної концентрації зусиль для того, щоб зберегти
українську державу і створити її таку, аби в ній були щасливими наші діти, внуки і правнуки.
Слава Україні!
Голоси. Героям слава!
(Оплески).
О.Сич. А зараз дозвольте нам, керівництву обласної ради з участю першого заступника голови обласної державної адміністрації, вручити нагороди символічні, невеликій кількості людей, бо насправді я дав доручення своїм виконавцям підрахувати: я підписав розпорядження на 275 нагород до Дня Незалежності, з них: 246 – це нагороди обласної ради і 29 – це спільні нагороди обласної ради і обласної державної адміністрації. Очевидно, що люди заслуговують того, за свою працю, за свої зусилля, у сучасній боротьбі, в тилу, за перемогу на фронті, аби їх нагородити. А сьогодні ми символічно нагороджуємо тих, кого запросили ми сьогодні на нашу урочисту п’ятдесяту сесію. Будь ласка.
Н.Зорій. Відповідно до розпорядження голови обласної ради за зразкове виконання службових обов’язків, особисту мужність та героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, відсічі і стримуванні збройної агресії російської федерації, вірність військовій присязі та з нагоди Дня Незалежності України, медаллю Івано-Франківської обласної ради “Лицар бойового чину” нагороджуються військовослужбовці військової частини 1241 Національної гвардії України Ігнатюк Ігор Анатолійович – сержант з матеріально-технічного забезпечення роти ударних безпілотних авіаційних комплексів спеціального призначення, головний сержант.
(Оплески).
І.Ігнатюк. Служу українському народові!
(Оплески).
Н.Зорій. Кривлюк Іван Іванович – стрілець першого відділення другого стрілецького взводу третьої стрілецької роти з охорони та оборони об’єктів першого стрілецького батальйону з охорони та оборони важливих державних об’єктів, молодший сержант.
(Оплески).
Рознюк Михайло Мойсейович – командир третього відділення другого стрілецького взводу стрілецької роти резервної, молодший сержант.
(Оплески).
М.Рознюк. Служу українському народові!
Н.Зорій. Шурман Ярослав Ігорович – старший стрілець третього відділення першого стрілецького взводу стрілецької роти з конвоювання, екстрадиції та охорони підсудних військової частини 1241, старший солдат.
(Оплески).
Відповідно до розпорядження голови обласної ради за самопожертву, звитягу, мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України в умовах російсько-української війни та з нагоди Дня Незалежності України, медаллю Івано-Франківської обласної ради “Лицар бойового чину” нагороджуються військовослужбовці: Лотоцький Олег Любомирович – представник Івано-Франківської міської територіальної громади.
(Оплески).
О.Лотоцький. Служу українському народові!
(Оплески).
Н.Зорій. Марковецький Андрій Дмитрович – представник Богородчанської селищної територіальної громади.
(Оплески).
Відповідно до розпорядження голови обласної ради за вагомий особистий внесок у соціально-економічний розвиток області та Новицької територіальної громади, високий професіоналізм, активну громадянську позицію та з нагоди 35-ї річниці відновлення незалежності України цінним подарунком голови Івано-Франківської обласної ради (наручним годинником) нагороджується Дадяк Богдан Іванович – Новицький сільський голова.
Відповідно до розпорядження голови обласної ради за вагомий внесок у дослідження та збереження національної пам’яті, активну громадську діяльність щодо відновлення історичної справедливості, особистий внесок у розвиток національно-патріотичного виховання в області та з нагоди Дня Незалежності України грамотою голови Івано-Франківської обласної ради нагороджується Середюк Марія Степанівна – директор Івано-Франківського обласного музею
визвольної боротьби імені Степана Бандери.
(Оплески).
М.Середюк. Слава Україні!
Голоси. Героям слава!
(Оплески).
О.Сич. Шановні колеги, шановні присутні! Я нагадаю, що Івано-Франківська обласна рада заснувала відзнаку “Лицар бойового чину” для нагородження наших земляків, мешканців Івано-Франківської області, які брали реальну участь у бойових діях. А щодо нагородження пана голови і пані директорки музею, вони проробили дуже колосальну роботу для того, щоби впорядкувати подвір’я музею, для того, щоб ми могли сьогодні провести тут урочисту сесію, і сьогодні вивчається питання, що потрібно для музею, для внутрішніх робіт. І ми ще додатково це питання розглянемо, виділивши відповідні кошти.
Колеги, зараз я буду завершувати нашу сесію. Після сесії прошу підійти, разом зробимо світлину, світлину спільну біля пам’ятника Степанові Бандері. А голова запрошує всіх нас ще підійти до тих гостинних наметів, які стоять з тильного боку музею, аби пригоститися після завершення сесії.
П’ятдесяту урочисту сесію Івано-Франківської обласної ради, присвячену 35-й річниці відновлення незалежності України, оголошую закритою.
(Звучить духовний гімн України “Боже великий, єдиний…”).
Всім дякую! Зі святом! Слава Україні!
Голоси. Героям слава!
Голова обласної ради Олександр Сич
Консультант Галина Кубік
