Івано-Франківська обласна рада
ОФІЦІЙНИЙ ВЕБ-САЙТ | Сайт працює в тестовому режимі | Стара версія сайту
MENUMENU

Стенограма пленарного засідання (23.08.2016)


С Т Е Н О Г Р А М А

УРОЧИСТОЇ ВОСЬМОЇ СЕСІЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ
СЬОМОГО ДЕМОКРАТИЧНОГО СКЛИКАННЯ
від 23.08.2016 р.

 

О.Сич. Шановні панове депутати, шановні запрошені!

До обласної ради сьомого демократичного скликання обрано 84 депутати.

За результатами реєстрації в сесійній залі присутні на цей момент 60 депутатів сьомого демократичного скликання.

На урочисту сесію запрошені і присутні: голова обласної державної адміністрації, депутат обласної ради Олег Романович Романюк.

Голос із залу. (Без мікрофона).

О.Сич. …Гончарук.

(Оплески в залі).

Прошу вибачення. Народні депутати першого-восьмого скликань від Івано-Франківської області, – наразі присутні 4 осіб.

Депутати обласної ради першого-сьомого демократичних скликань, і на цю хвилину зареєструвалось 147 депутатів.

Також присутні…

(Оплески в залі).

Також присутні заступники голови обласної державної адміністрації, директори департаментів, начальники управлінь і відділів обласної державної адміністрації, голови районних рад, міські голови міст обласного значення, голови районних державних адміністрацій, керівники правоохоронних та судових органів, обласних підприємств і установ, політичних партій та громадських організацій, представники засобів масової інформації.

(Оплески в залі).

Відповідно до статті 46 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” та пункту 5.2. Регламенту обласної ради наша сесія є правомочною і оголошується відкритою.

(Гімн України виконує камерний хор “Галицькі передзвони”).

(Оплески в залі).

На урочисту сесію запрошені і присутні: Митрополит і Архієпископ Івано-Франківської Архієпархії Української Греко-Католицької Церкви Високопреосвященний владика Володимир Війтишин.

(Оплески в залі).

Митрополит Івано-Франківський і Галицький, керуючий Івано-Франківською єпархією Української Православної Церкви Київського патріархату Високопреосвященний владика
Іоасаф.

(Оплески в залі).

Митрополит Галицький, керуючий Івано-Франківською єпархією Української Автокефальної Православної Церкви Високопреосвященний владика Андрій.

Також присутні від церков всечесні отці: від Греко-Католицької Церкви отець Олег Каськів, ректор семінарії.

(Оплески в залі).

Отець Юрій Новицький – настоятель Катедри.

(Оплески в залі).

Від Української Православної Церкви Київського патріархату отець Василь Бурак, канцлер єпархії.

(Оплески в залі).

Від Української Автокефальної Православної Церкви отець Роман Козак, віце-канцлер єпархії.

(Оплески в залі).

Запрошую високопреосвященних, преосвященних владик і всечесних отців до молитви за Україну.

(Молитва).

Високопреосвященний владика Іоасаф. Ваші високопреосвященства, вельмишановний голово обласної ради, голово обласної адміністрації, вельмишановні депутати, дорогі браття і сестри! Дозвольте від свого імені, від імені духовенства, вірян Української Православної Церкви Київського патріархату привітати усіх нас з Днем незалежності, з Днем Українського прапора. Український прапор – це символ нашої державності. Молю Всещедрого Господа, щоб він благословляв нашу землю, щоб укріпив єдність на нашій землі, щоб дарував усім нам добро, здоров’я, процвітання усім вашим і нашим родинам, мир і душевний спокій.

Зі святом вас! Нехай Боже благословіння перебуває з вами.

(Оплески в залі).

Високопреосвященний владика Андрій. Слава Ісусу Христу! Цей день, що його сотворив Господь, радіймо і веселімся в ньому. Ваші високопреосвященства, всечесні отці, шановні учасники нинішнього торжественного засідання! Звичайно, в історії світовій кожного народу є пам’ятні дати, які закарбовуються в пам’яті багатьох поколінь. Для нас, українців, мабуть, саме й буде такою датою 24 серпня 1991 року, коли Верховна Рада урочисто проголосила про незалежність Української держави. І пригадується мені, я був священиком в ті часи… 30 років сказав, що ось в цій залі будуть єпископи, буде влада свійська і що буде лунати наш Національний Гімн, мабуть,  сказав би, що в Івано-Франківську НЛО приземлиться, а ніхто би був не повірив.

Разом з тим, в ті часи ми тішились, що Бог дарував нам незалежність без крові, без війни, те, що зазнали інші тодішні республіки. Але сьогодні ми бачимо: йде кривава війна, і вороги гинуть, як роса на сонці, тільки в Національному Гімні.

Тому сьогодні, перегортаючи сторінки нашої історії, я думаю, що багато будуть говорити, але хвалитись тільки здобутками наших предків, я вважаю, сьогодні замало. Тому що кожен з нас сьогодні повинен запитати себе: а що я зробив і буду робити для того, щоб Україна була дійсно незалежною, сильною, багатою? І пам’ятаймо, що історія – це не тільки минуле, але це і сьогодення, тому що нинішнє сьогодення завтра вже буде минулим. І колись нас нащадки запитають: тату, діду, бабцю, а що ви робили, щоб дійсно Україна була багатою і цвітучою?

Тому на сьогоднішній день не будемо говорити про ті проблеми, бо ми завжди шукаємо ворогів. Українець не може жити без ворога. І я вже казав сьогодні Владиці Володимиру, що є пословиця: де два поляки, там держава, де два українці, там три гетьмани, три президенти. А для нас, єпископів, нині вже є нова усмішка: два єпископи – три патріархати.

Тому я сьогодні всіх вітаю з цим величним днем – нашим ювілеєм. Дай Боже, дочекати нам і 50-літнього ювілею, і 100-літнього, як кажуть гуцули, “а я то видів”. Нехай Боже благословення перебуває з усіма нами.

Слава Україні!

Голоси із залу. Героям слава!

(Оплески в залі).

Високопреосвященний владика Володимир Війтишин. Слава Ісусу Христу! Приймайте привітання від нас, від трьох Східних Владик, з таким великим святом Батьківщини –України. Щось такого потрібно запам’ятати з цього дня на майбутнє. Напевно, найкраще сказав наш Кобзар Тарас Шевченко: “Любітеся, брати мої, молю вас, благаю”.

Отаманщина завжди руйнувала все наше, українське. А тоді, коли ми були разом, ми будували, ми перемагали. Тому Україна починається з кожної хати, з кожної церкви, з села, міста, області і всієї України. Нам її будувати. І нехай Всемилостивий Господь благословляє нашу працю, а Божа любов нехай буде поміж нами. Благословення Всемогучого Бога-Отця і Сина, і Святого Духа нехай буде з вами завжди, нині, повсякчас і навіки вічні. Амінь.

Зі святом! Слава Україні!

Голоси із залу. Героям слава!

Високопреосвященний владика Володимир Війтишин. Слава Ісусу Христу!

(Оплески в залі).

О.Сич. Шановні учасники урочистого засідання!

Від імені присутніх на урочистій сесії прошу покласти квіти до могил Героїв України у Меморіальному сквері, до пам’ятників Тарасові Шевченку, Іванові Франку, Степанові Бандері, діячам Західноукраїнської Народної Республіки.

(Покладання квітів).

(Оплески в залі).

Високопреосвященні владики, дякую за молитву, за ваші вітання. Будемо продовжувати нашу сесію.

В. Гладій. Шановні депутати! Шановні запрошені!

Запрошую до доповіді “25 років Незалежності України” голову Івано-Франківської обласної ради сьомого демократичного скликання Олександра Сича.

(Оплески в залі).

О.Сич. Високопреосвященні владики!

Шановні пані і панове, колеги-депутати! Вельмишановні гості! Достойна прикарпатська громадо!

Сьогодні відзначаємо 25 років української Незалежності – віками вимріюваної і виборюваної.

Якраз добра нагода, аби оглянутися назад, проаналізувати пройдений шлях і визначити орієнтири подальшого прямування. Бо ж сьогоднішнє випливає з учорашнього. Як влучно стверджував з цього приводу Вінстон Черчилль: “Що далі ви спроможетеся подивитися назад, то далі побачите вперед”.

Двадцять п’ять років державотворення, перманентної революційної боротьби, компромісів і блукання постсовєтськими манівцями. Ці 25 років можна умовно розділити на такі основні етапи.

Перший – з кінця 80-х років і до проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року. Суспільство нуртувало, вимагало змін, повнилося романтичним піднесенням і мріями про краще життя. З уваги на це і ту національну революцію, яка насправді відбувалася, можна назвати Романтичною.

Революцією ці події були і з уваги на геополітичні зміни. Бо самі по собі проголошення Незалежності України та її вихід зі складу СССР носили революційний характер. За влучним твердженням члена-кореспондента Академії наук України Миколи Михальченка: “…Незалежність України стала не тільки головним чинником розпаду СРСР, але і змінила розклад політичних і військових сил у Європі та світі”.

Однак, національна революція 1989-1991 років носила незавершений характер. Хоча в українському суспільстві й існував високий потенціал революційності, але проголошення
Української держави відбувалося без класичного революційного протистояння. Намагаючись випередити революційний вибух, керівництво СССР пішло на проведення косметичних реформ. Воно хоч і було вже неспроможним втілити їх у життя і зберегти непорушність імперії, але своїми діями таки знівелювало напругу національних революцій на всій території СССР, а зокрема і в Україні.

Натомість, у розвитку суспільних процесів перевагу здобув подвійний компроміс – між партійно-совєтською номенклатурою метропольної Москви і колоніального Києва з одного боку, та між колоніальною адміністрацією в Україні і українським національним рухом – з іншого. Цей компроміс був вигідним обом наявним в Україні елітним групам – старій совєтсько-номенклатурній і новій національно-демократичній. Бо насправді націонал-демократична верхівка не мала чіткої програми розбудови національної держави. Українські і світові дослідники цього періоду називають такий компроміс “великим пактом”.

Другий етап – 1991-1994 роки. Період президентства Леоніда Кравчука. Постсовєтська владна номенклатура і далі інерційно тяжіє до кремлівського центру. А в той же час Російська імперія трансформується, позбуваючись зовнішніх ознак “совєтськості” і поглиблюючи свою внутрішню російську сутність. Постсовєтські підручники відверто називають СССР “новим втіленням Російської імперії”.

Українське суспільство поволі впадає у стан песимізму. Його причиною було відчуття нездійсненності тих революційно-романтичних сподівань, які панували в ньому наприкінці 80-х та початку 90-х років. Такий стан створив добрий грунт для контрреволюційної реакції. Адже політичний компроміс не може довго існувати. Сама його природа вказує на тимчасове примирення сторін і лишень питанням часу є, котра із них скористається тимчасовим перемир’ям на свою користь. Колишня партноменклатура повноцінно скористалася своїм шансом. І після перших парламентських виборів 1990-го, і після перших президентських виборів 1991-го вона й надалі повноцінно перебуває при владі. Так, у Верховній Раді першого демократичного скликання комуністи складають 75 відс.

Третій етап – 1994-2004 роки. Період президентства Леоніда Кучми. Характеризується поглибленням залежності України від модернізованої Російської імперії. Розвал СССР путінський режим подає не інакше, як “найбільшу геополітичну катастрофу ХХ ст.” та як поразку Росії і будує реваншистські плани.

На вищих управлінських посадах в Українській державі станом на 2002 рік перебуває  73% вищих державних службовців колишньої партноменклатури. Натомість, у парламенті їм на зміну приходить засилля фінансово-політичних груп. В Україні формується класичний авторитарний політичний режим. Саме в цей час були ліквідовані перші паростки демократичного вектора суспільного розвитку та сформована нинішня модель олігархічної економіки і залежної від неї політичної системи. Це десятиріччя характеризується як період політичної реакції, що сформувала передумови для чергового революційного піднесення.

Пригнічення завойованих на початку 90-х років демократичних прав і свобод громадян досягає крайніх і брутальних меж. Майже весь період кучмівської політичної реакції українське суспільство в різних частках революційно ферментує і потребує загальнонаціонального лідера. З появою на політичній сцені харизматичного Віктора Ющенка ця ферментація набуває цілеспрямованого характеру і в кінцевому підсумку виливається в Помаранчеву Революцію 2004-2005 років.

Четвертий етап – 2004-2010 роки. Характеризується, з одного боку, лібералізацією суспільно-політичних та економічних відносин, а з іншого – задекларованими, але не здійсненими реформами, змарнованим часом, відповідно постпомаранчевим розчаруванням. Нова владна еліта, що постала на гребені революційного піднесення, виявилася нездатною перерости рівень своїх прагматично-меркантильних інтересів та піднятися до розуміння історичної логіки
розвитку Української держави та свого місійного призначення. В результаті Помаранчева Революція зазнала поразки.

Однією із її характерних рис є компроміс: між старою і новою владною номенклатурою, між політичними силами з таборів переможців і переможених, між романтичними народними сподіваннями та реальними результатами, врешті – між національними інтересами та інтересами вузькопартійними і вузькокорпоративними. І такий компромісний, а отже незавершений, характер Помаранчевої Революції 2004 року ставить її в один ряд із Романтичною Революцією 1989-1991 років.

П’ятий етап – 2010-2014 роки. Перемога Віктора Януковича на президентських виборах та черговий наступ політичної реакції. Ці процеси супроводжуються звуженням національних та громадянських прав і свобод у внутрішній політиці й посиленням залежності Української держави від Російського імперського центру у зовнішній.

З перших же років перебування В. Януковича на посаді Президента появилися ознаки назрівання чергового революційного зриву. Як відомо, він припав на 20 листопада 2013 року – 20 лютого 2014 року та отримав визначення Революції Гідності. Повноцінний аналіз її перебігу та результатів – це тема окремої доповіді і навіть фундаментальної наукової конференції. Але вже сьогодні можна окреслити контури деяких оцінок, формулюючи відповіді на ті питання, які нуртують у суспільстві.

Чи були суспільні процеси осені-зими 2013-2014 років революцією? Так, вони були такою і за цілями, і за методами боротьби. Як відомо, революція – це радикальний злам чинної суспільно-державної системи. Метою Революції Гідності також був злам антиукраїнської, антисоціальної й олігархічно-авторитарної системи режиму Януковича. Й цей злам відбувався методом безкомпромісного силового протистояння.

Питання євроінтеграції стало причиною революційного зриву, але, напевно, не його головною метою. Так само, як осінню-зимою 2004-2005 років питання президентства В. Ющенка було причиною суспільних хвилювань, але не головною метою. Бо в одному й в іншому випадку українське суспільство виступило проти тотального збезчещення його гідності і за побудову нового суспільно-державного устрою, у якому б панували високі соціальні, культурно-духовні і політичні стандарти співжиття. А те, що поверхнево нам видавалося метою, насправді мало слугувати інструментом змін.

Чи досягла Революція Гідності своєї мети? З точки зору сьогоднішнього дня очевидно, що не досягла. Так само, як і в революційних подіях 1989-1991 років та 2004-2005 років система не зазнала остаточного зламу, а протиборчі сторони досягли компромісу. Й у випадку подій 2013-2014 років мова йде не стільки про міжособистісний компроміс (хоча й він мав місце), скільки про компроміс переможців із системою. Переможці всього лиш конкурентно відсунули переможених від схем експлуатації українського суспільства. А якщо точніше, то від управління державою, яка в їхніх руках виступає її найкращим інструментом.

Коли буде і чи буде чергова революція? – Питають люди. Свого часу Ярослав Стецько
стверджував, що на відміну від змови точну дату революції неможливо вичислити. Але аналізуючи три попередні незавершені революції, можна зауважити, як динамізуються суспільні процеси й скорочується амплітуда пікових революційних коливань: між першою і другою революціями – 13 років, а між другою і третьою – вже 8 років. Важко сказати, чи збережеться саме така прогресія зменшення чергового міжреволюційного періоду на третину від попереднього? Але логіка перманентної національної революції говорить, що пікові революційні піднесення в українському суспільстві відбуватимуться до того часу, поки не буде досягнута кінцева мета – могутня і внутрішньо впорядкована на засадах соціальної і національної справедливості Українська держава.

(Оплески в залі).

Такий же аналіз трьох попередніх революцій вказує, що кожна наступна є на рівень радикальнішою від попередньої. Тож не так важко на уявній висхідній площині з’єднати три перші революційні позиції, аби вирахувати ступінь радикальної революційності потенційної четвертої. Цілком очевидно, що наступний революційний зрив може наступити достатньо скоро й за своїми методами він може мати ще жорстокіший і безкомпромісніший характер, аніж Революція Гідності 2013-2014 років.

Чи стане сьогоднішня суспільна атмосфера підставою для цього зриву і чи він буде органічним та настане після перемоги у російсько-українській війні, або чи буде спровокований спецслужбами сусідньої держави у фронтовому запіллі – це, без перебільшення, питання національної безпеки і подальшого існування держави.

Російсько-українська війна. Класикою історичного жанру є те, що після кожної революції наступає контрреволюція й що чи не кожна національна революція завершується іноземною військовою інтервенцією. А неперевершеним класиком реалізації цього жанру була і є імперська Росія. Лишень у другій половині ХХ століття об’єктами її контрреволюційної інтервенції стали Угорщина, Чехословаччина та Польща. В момент розпаду СССР та після нього жертвами російської агресії стали Литва, Молдова, Грузія, а яскравим прикладом насильного утримання національних окраїн в нинішній російській імперії є Чечня.

А тому російську військову інтервенцію після переможного завершення Революції Гідності можна і треба було передбачити. Навіть точніше – треба було передбачити, що така
інтервенція обов’язково відбудеться тоді, коли Росія в процесі реанімації імперії і так званого “збирання земель” вичерпає політичні засоби повернення України до своєї сфери впливу.

При цій нагоді не зайвим буде звернутися до досвіду ОУН-бандерівської, безкомпромісного ворога більшовицького режиму. Вона була переконана, що іншого шляху для визволення України з-під російського колоніального гніту, окрім збройної національно-визвольної боротьби, не існує. Підставою для цього служив факт, що імперським синдромом охоплена не лише російська провідна верства, але й ціле російське суспільство. А якщо так, то марно було сподіватися еволюційної трансформації Російської імперії і мирного шляху отримання незалежності Україною. 

Після проголошення Незалежності в 1991 році здавалося, що такі передбачення про
винятково збройний шлях розриву з Російською імперією виявилося хибними. Однак, таке воно збулося у 2014-му, коли Українську державу настиг той вияв російського імперського синдрому, який оминув її на зорі незалежності. Весь цей час Росія, внутрішньо модернізуючись і відновлюючи імперський потенціал, вживала заходів політичного характеру для нівелювання української державності та повернення її у сферу своїх великодержавних інтересів. А коли арсенал політичних засобів вичерпався, Кремль зважився на збройну агресію.

Шкода, але сприятливий грунт для неї створювало все попереднє керівництво Української держави, оскільки не вело системної політики щодо ліквідації насильно нав’язаного протягом століть російського способу життя та відповідних стереотипів на рівні культури і ментальності. Адже глибинною сутністю національно-визвольної революції ХХ століття було не тільки збройний виступ проти СССР та вихід України із його складу, але й остаточний розрив із російським способом життя. Наші славні попередники розуміли, що без здійснення цього завжди існуватиме небезпека втягнення України в нове імперське утворення, оскільки проблема полягатиме не в наявності чи відсутності державних кордонів між колишніми колонією і метрополією, а в тих невидимих узах, що зв’язують їх громадян на рівні ментальної підсвідомості.

Той факт, що вже від самого початку російської агресії проти України її підтримало 74 відс. росіян, свідчить про стійкий імперський комплекс в ментальності і сучасного російського суспільства.

Розуміння тяглості і причинно-наслідкового зв’язку історичних процесів дозволяє сьогодні провести чітку висхідну лінію між здавалося б відмінними явищами – національно-визвольною боротьбою ОУН-УПА в 40-50-х роках ХХ століття і нинішньою російсько-українською війною на Донбасі. Ці два явища об’єднує головна ознака – боротьба українського народу проти російського агресора і за власне незалежне державне існування.

Оптимізм вселяє та відмінність, що якщо в 40-50-их роках ХХ столяття ця боротьба велася на західних рубежах української землі, то тепер вона пересунулася на південно-східні. Й цілком можливо, що в разі продовження агресивної політики Москви війна у недалекому майбутньому може перенестися на територію агресора.

(Оплески в залі).

Розумію, що в умовах нинішньої непростої ситуації на фронті бойових дій і навіть тимчасової втрати Україною частини своєї території таке твердження може виглядати занадто оптимістичним. Але підстави для нього дають самі російські аналітики, які прогнозують, що вже до середини цього століття російсько-китайський кордон може пересунутися на Урал.

Окрім того, розпочавши війну проти України й інсценізувавши так зване “добровільне відділення” від неї Криму, Москва тим самим відкрила дезінтеграційний “ящик Пандори”. Сьогодні вже частина самих російських політиків вказують, що такий сценарій з Кримом може стати міною сповільненої дії для самої Росії й поставить на порядок денний питання перебування у її складі Далекого Сходу, Сибіру і Кавказу.

Національні спільноти цих регіонів у власній незалежності шукатимуть кращої долі і перспективи. Бо Росія сьогодні є технологічно відсталою, морально деградуючою, сумнівно слов’янською й сумнівно християнською. Вона є приреченою, а її сьогоднішня агресія проти України – це вияв імперських конвульсій.

Відмінністю між двома аналізованими явищами є також рівень самоорганізації Української нації. В 40-50-х роках ми не мали власної держави, а тому змушена була звертатися до практики творення підпільних бойових формацій. Сьогодні ж на українській землі існує Українська держава. В багатьох сенсах вона є ще далекою від досконалості. Але в будь-якому разі – це значно краща форма національної самоорганізації і її слід повною мірою використати у війні проти російського агресора.

Саме міцна і внутрішньо впорядкована Українська держава є головною запорукою нашої перемоги над російським агресором. Для того, аби вона такою стала, давно перезрілими для вирішення є проблеми зміни системи управління країною – в тому числі децентралізація і реформа адміністративно-територіального устрою, боротьба з корупцією, загроза від якої вийшла – без перебільшення – на рівень національної безпеки, люстрації влади від старої кагебівсько-партійної номенклатури та поплічників антиукраїнського режиму В. Януковича. Однак, ці проблеми стали зручними темами для передвиборчих маніпуляцій, але кожного разу після завершення виборів обіцянки про їх вирішення залишаються далекими від реальності деклараціями.

Далеко не останню роль в посиленні внутрішньої впорядкованості та могутності держави мала б відіграти система місцевого самоврядування. В європейській практиці його наявність, розвинутість і самодостатність є критерієм реальної, а не декларативної демократії. На жаль, в Україні майже всі роки періоду Незалежності з боку вищих органів державної влади до місцевого самоврядування демонстративно ставилось зверхнє ставлення – як до своєрідного “п’ятого колеса” в системі державного управлінського “воза”.

Як не дивно, але більш-менш цілісний характер система місцевого самоврядування мала на початкових етапах становлення Української держави. Але в 1994 році новообраний президент України Л. Кучма без зайвої демократичної церемонії своїм Указом підпорядкував собі голів виконкомів обласних та районних рад і купив їхню лояльність, надавши повноваження голів відповідних державних адміністрацій.

Таке безцеремонне руйнування системи місцевого самоврядування в подальшому було закріплене Конституційним договором 1995 року та Конституцією 1996 року. Ситуація залишилася незмінною і в період після Помаранчевої Революції, тобто в час президентства В. Ющенка. А що вже говорити про період політичної реакції в часи режиму В. Януковича.

На жаль, і на третьому році після Революції Гідності ситуація залишається такою ж. Це тільки у передвиборчому запалі талановиті політичні актори найвищого рівня обіцяли ліквідувати, при всій нашій повазі, систему обласних та районних державних адміністрацій, повернувши районним і обласним радам повноваження формувати власні виконавчі органи і через них реалізовувати надані їм повноваження. Але після останніх президентських і останніх парламентських виборів декларації так само залишилися деклараціями. Й зрозуміло чому – попри красиві розмови про демократизацію і децентралізацію жоден вищий державний чиновник не воліє втрачати вертикаль адміністративного впливу, що є надійним інструментом забезпечення його політичного майбутнього!

А це є однією із сутнісних ознак авторитаризму. Недаремно вже цитований вище український науковець М. Михальченко влучно підмітив: “Демократія в Україні подібна до НЛО. Про неї всі говорять, але її ніхто не бачив”.

Якщо предметно говорити про місцеве самоврядування, то слід визнати, що воно повинно автономно існувати поряд з іншими трьома незалежними гілками влади – виконавчою, законодавчою і судовою. Натомість, виконавча гілка влади ще двадцять два роки тому підім’яла місцеве самоврядування під себе й до сьогодні не відпускає.

В той же час навіть у цих умовах Івано-Франківська обласна рада докладала і докладає зусиль, аби місцеве самоврядування на Прикарпатті було самодостатнім і впливовим чинником. В цьому безсумнівна заслуга депутатів всіх семи демократичних скликань обласної ради. Події останнього п’ятиріччя, які за кремлівським сценарієм та замислом і за планами антиукраїнського режиму В. Януковича, мали б стати останнім акордом в існуванні незалежної української держави, стали яскравим тому свідченням.

Ми плекали кращі надбання наших колег усіх попередніх скликань і весь цей час перебували на вістрі подій. П’ять років тому обласна рада шостого демократичного скликання прийняла Програму розвитку місцевого самоврядування і до сьогоднішнього дня ця Програма дає для громади Прикарпаття прекрасні результати, аналогів яким немає в усій Україні. Всі ці роки ми принципово протистояли режимові В. Януковича, разом з нашими виборцями стояли на київському і на місцевих майданах Революції Гідності, всіма можливими засобами підтримували фронт російсько-української війни на Сході, дбали і дбаємо за соціальний захист учасників Революції і ветеранів та учасників цієї війни.

Для цього в області діє комплексна програма підтримки сімей загиблих і постраждалих під час Революції Гідності та на російсько-українському фронті. Вона була прийнята обласною радою попереднього скликання, а тепер ми її постійно удосконалюємо, виявляючи все нові прогалини в системі соціального захисту цих осіб і шукаючи шляхів вирішення нагальних проблем.

Часто своїми рішеннями ми випереджаємо державу і закриваємо ті проблеми, до вирішення яких ще світоглядно не дозріли чиновники вищих державних органів. Так свого часу було з визнанням ветеранів ОУН-УПА – борцями за державну незалежність України. Лишень в 2015 році український парламент спромігся прийняти Закон про їхнє визнання. До слова кажучи, цей Закон скоріше має морально-політичне значення, бо в ньому не передбачені реальні механізми соціального захисту героїв наших історичних визвольних змагань. А от рішенням Івано-Франківської обласної ради вони визнані ще на зорі Незалежності. Іншим нашим рішенням і завдяки порозумінню із районними та міськими радами ветерани ОУН-УПА вже п’ять років отримують щомісячну доплату до пенсії – спочатку це було 500 грн., а нині – 1000 грн. в місяць.

За цією ж аналогією ми нещодавно прийняли рішення про визнання бійців-добровольців російсько-української війни. Це ті наші краяни, які брали реальну участь у бойових діях, але з різних причин не ввійшли до складу збройних сил України, Національної гвардії чи МВС. Наступник нашим кроком є напрацювання системи їх соціального захисту. Сьогодні
неповнолітні члени їхніх родин, так само як і родин загиблих героїв Небесної Сотні, отримують відповідно до наших рішень щомісячну допомогу у розмірі прожиткового мінімуму. На черзі – вирішення й інших соціальних проблем.

Вельмишановні учасники урочистої сесії!

Дорогі краяни!

Проголошення незалежності двадцять п’ять років тому стало доленосною віхою в розвитку української нації.

Від усього серця бажаю всім нам, аби відновлена Актом 24 серпня 1991 року Українська національна держава була міцною, могутньою і внутрішньо впорядкованою.

Бо якщо ми сьогодні говоримо про війну з російським агресором, то саме міцна і внутрішньо впорядкована держава – головна запорука нашої перемоги.

Якщо ми хочемо миру, спокою, достатку і порозуміння всередині нашої національної спільноти, то в нашій державі має панувати влада і воля народу, як вияв справжньої демократії, а не влада і воля олігархічних груп, які діють у своїх приватних, але не в національних інтересах.

Переконаний, ми здолаємо будь-які труднощі і перешкоди на шляху зміцнення Української держави і її незалежності. Зі святом!

Слава Героям, котрі століттями виборювали Українську незалежність!

Слава Героям, котрі відстоюють її сьогодні на російсько-українському фронті!

Слава Україні!

Голоси із залу. Героям слава!

(Оплески в залі).

О.Сич. Шановні колеги! Шановні запрошені! Дорогі краяни!

Запрошую до слова голову обласної державної адміністрації, депутата обласної ради Олега Романовича Гончарука.

(Оплески в залі).

О.Гончарук. Високопреосвященні владики, Всечесні отці! Шановні пані та панове-депутати! Шановні гості та мешканці Прикарпаття!

Від щирого серця хочу привітати сьогодні усіх нас з 25-ою річницею Української
Незалежності.

Наш 25-літній шлях незалежної демократичної держави був важким. За 25 років ми багато чого зрозуміли і навчились, а в останні роки довели цілому світу, що Україна є невід’ємною частиною сім’ї європейських народів.

Сьогодні в цій залі присутні депутати різних демократичних скликань, які увесь цей час були рушієм української ідеї і прикладом у всій нашій державі, які зробили великий вклад у відновлення і розбудову нашої державності.

Івано-Франківська обласна рада завжди ставила національні інтереси вище за політичні протистояння, а її рішення були виважені, спрямовані на користь громаді.

Так було і в часи Помаранчевої революції, так було і під час Революції Гідності.

Державницьку позицію демонструє й нинішній депутатський корпус Івано-Франківської обласної ради та обласної державної адміністрації. Для мене – честь бути поруч з вами, для мене – честь працювати разом з вами.

Тож нехай наша спільна праця приносить добробут у домівки громадян, а Україна стає успішною, вільною, незалежною державою.

Бажаю вам здоров’я, мирного неба, щастя! Будьмо гідні подвигу борців за нашу незалежність! Дякую. Слава Україні!

Голоси із залу. Героям слава!

(Оплески в залі).

О.Сич. Шановні колеги! Від імені депутатів першого демократичного скликання Верховної Ради України, які проголошували Незалежність, слова просить Степан Волковецький. Думаю, що ми надамо слово. Прошу, Степане Васильовичу.

(Оплески в залі).

С.Волковецький. Високопреосвященні владики, Всечесні отці! Шановні голови обласної ради та адміністрації! Шановна президіє, депутати, запрошені, гості, пані і панове!

25 років Української незалежності – дата історична і дата особлива. В чому особливість? Ще не було з часів держави Данила Галицького, а це майже 7 століть, в нашій історії такого значного відрізку часу існування Української держави, не було.

Ця вікопомна подія – доленосна для українського народу, після сотень років без­державності, окупації сусідами, національного приниження і геноцидів.

Я хочу, щоб всі пригадали, як тоді, на початку 90-х років, на початку 80-х років ми навіть не могли подумати, що через 10 років буде проголошена Українська незалежність.

Пам’ятаєте, нам пророкували декілька місяців, потім декілька років, а московські політики й досі говорять про нашу незалежність як про “недоразумение и временное явление”.

На карті світу уже чверть століття фігурує наша держава, визнана світом. Хіба це не було мрією багатьох тисяч кращих синів і дочок Українського народу?! Але проголосували нашу незалежність люди. І я, в той час уповноважений від депутатської групи від Івано-Франківщини у Верховній Раді першого скликання, вважаю своїм обов’язком назвати депутатів від нашого краю, які були безпосередніми учасниками цього історичного дійства. Я переконаний, що вони заслуговують цього. Це Левко Лук’яненко і Маркіян Чучук, це Дмитро Захарук і Степан Пушик, це Любомир Пиріг і Зіновій Дума, це Михайло Голубець і Богдан Ребрик, це Володимир Шлемко і Степан Волковецький, це Петро Осадчук і Євген Новицький. Двох останніх серед нас уже немає.

Хочу нагадати, що у Білокам’яній було два основних сценарії. Тодішній Генсек Горбачов планував підписання нового союзного договору 20 серпня 1991 року, але ми були переконані, що це буде реінкарнація – відновлення імперії під новими псевдодемократичними гаслами. Варто особливо відзначити той факт, що якраз незгода Верховної Ради та тверда позиція трьох обласних рад Галичини і нашої, Івано-Франківської, з московськими планами, і розуміння цього Кремлем спонукало путчистів до заколоту, власне ГКЧП, в якому зібрались найбільш реакційні імперські сили, мав свій сценарій, який міг бути реалізований тільки через репресії найперше опозиції і національно свідомого елементу.

Ціле молоде покоління виросло в умовах незалежності, яке асоціює себе з Українською державою. І дуже важливе усвідомлення народу, що він може щось змінити. Яскравими прикладами цього були два майдани: 2004 і 2014 років.

В той же час хочу відзначити, що тоді у нас, представників демократичного блоку – Народної Ради, що була меншістю в парламенті, не було можливості змінити саму систему влади. Сьогодні на той рахунок є багато, мені здається, неправильних трактувань, претензій, інсинуацій. Я вважаю їх абсолютно безпідставними. Ми, що могли, то зробили, здається, по максимуму, навіть більше, ніж планували, але ми не змогли змінити саму систему влади, це насправді так, не змогли змінити окупаційну адміністрацію, тобто, зробити незалежність реальною у всіх її вимірах. Зокрема, це стосується відношення до нашого північно-східного сусіда – Московії. Ми на круглому столі вже домовились не називати Росію Росією, а ми в Україні можемо її називати, і я вважаю, що повинні називати так, як це відповідає історії, так як вона називалась до Петра I, а називалась вона Московією.

(Оплески в залі).

Це наша назва – Росія, походить від “Русь”, і вони вкрали цю назву. Я думаю, що це треба пам’ятати і відповідно реагувати, і реакцією нашою, представників демократичних сил, мало бути справді повернення до правдивої назви держави, яка сьогодні називається Росією.

Для більшості громадян України і депутатів Верховної Ради Росія-Московія не сприймалась вороже тоді, і тодішнє керівництво України старалось копіювати те, що відбувалося там, у відповідності з уявленнями про “старшого брата”. Проте порівняно небагато людей, в тому числі мої земляки, славні люди – Зіновій Красівський, Ярослав Лесів – були переконані в тому, що московити ніколи не погодяться на реальну справжню незалежність, і що без конфлікту, без жертв не обійдеться. Так воно й сталося.

Тому хочу підкреслити: вважаю, що сьогоднішня війна є не тільки невипадковою, вона була неминучою, неминучою, і не треба тут шукати якихось помилок керівництва, хоча, без сумнівів, вони мали місце, чи чогось іншого, а треба розуміти, що Московія ніколи не погоджувалась і не погодиться ніколи на українську реальну, справжню незалежність.

Я опускаю той момент, що зробила обласна рада, яку я мав честь очолювати в першому і в другому скликаннях, я хотів би відзначити, що Івано-Франківська обласна рада і першого, і другого демократичних скликань завжди гостро реагувала на політичні загрози, які чатували на кожному кроці.

Таким чином, була закладена традиція бути попереду в державотворчих процесах разом з Львівською та Тернопільською областями. Я переконаний, що цю традицію потрібно зберегти, і сьогодні діяльність минулої і теперішньої обласної ради, складу, якраз це демонструє.

Мені здається, що сьогодні варто не лише святкувати, але й оцінити ситуацію, що склалась за чверть століття незалежності. А вона не менш тривожна, як тоді, в серпні 1991 року, коли владу на декілька днів захопив ГКЧП. Його ідеї й плани щодо України реалізує нинішня путінська Московія, окупувавши український Крим та розв’язавши війну на Донбасі. Ми навіть після двох майданів допускаємо значний вплив олігархічних кланів клептократичного, злодійського характеру, як правило, не української культури і походження, що використовують
Україну як джерело збагачення.

Де українська державна ідеологія? Очевидно, що ідеології “русского мира” треба протиставити ідеологію української держави, ідеологію українського світу. Інформаційний простір має бути українським як за змістом, так і за формою. Тут середини бути не може і пустоти немає: або “русский мир”, або український світ. Натомість спостерігаємо звуження використання української мови в інформаційних засобах: на радіо, телебаченні і в пресі.

Хочу ще раз підкреслити, що нашою метою є Українська держава, побудована на національній ідеї, національних традиціях, як це зроблено в Польщі, Німеччині, Японії, – у всіх успішних країнах світу. Її можуть реалізувати люди, які служитимуть народу, а не власним чи клановим інтересам. Потрібні реальні реформи у всіх сферах, судової влади, найперше, по боротьбі з корупцією і так дальше, про які сьогодні багато говорять, але робиться мало. Слабо організований та малоефективний вплив громадськості на прийняття рішень влади…

І все-таки на сьогодні – це найбільше свято.

Тому я хочу щиро привітати земляків, присутніх від імені тих,  які проголошували
державну незалежність України, найперше, привітати тих, які страждали по таборах і засланнях, були зневажені і очорнені, відтак тих, які за покликом сумління включились в державотворчі процеси, активістів УГС, Товариства української мови “Просвіта”, “Руху”, “Меморіалу”, всіх новітніх структур, також тих, хто за ці роки примножував славу рідного краю. Вітаю, як людина, яка, виконуючи волю народу, проголошувала Українську Незалежність у Верховній Раді, в той момент, як і кожен з нас,  всім серцем і душею пережили найкращі хвилини свого життя. Ми не вагались тоді, проголошуючи незалежність. Для нас не було шляху назад. Вірю, що й тепер нам, найперше – молоді, вистачить українського духу, організованості та мудрості захистити нашу свободу.

Боротьба за Україну продовжується. І нехай сьогодні в славний ювілей Незалежності урочисто пролунає наше “Слава Україні!”.

Голоси із залу. Героям слава!

(Оплески в залі).

О.Сич. Шановні колеги-депутати! Дорогі краяни!

З нагоди 25-ої річниці Незалежності України чимало прикарпатців, за поданнями голів районних рад та міських голів міст обласного значення, Крайового братства ОУН-УПА, обласної асоціації учасників АТО, керівників установ та закладів, відзначено подяками, цінними подарунками та грамотами.

Запрошую першого заступника голови обласної ради Василя Івановича Гладія зачитати список нагороджених, а мені разом з Олегом Романовичем дозвольте вручити нагороди. Частину нагород ми вручимо сьогодні, а частину нагород буде вручено під час урочистих заходів з нагоди 25-ої річниці Незалежності України, які відбудуться в районах та містах області.

В.Гладій. Відповідно до Розпорядження Голови Верховної Ради України від 8 серпня 2016 року за вагомий особистий внесок у реалізацію державної політики в галузі національної освіти і науки, підготовку висококваліфікованих фахівців, плідну науково-педагогічну діяльність, багаторічну сумлінну працю та високий професіоналізм Грамотою Верховної Ради України нагороджується заступник директора департаменту, начальник управління департаменту освіти, науки та молодіжної політики обласної державної адміністрації Будзак Іван Васильович.

(Оплески в залі).

Відповідно до положень про Подяку голови Івано-Франківської обласної ради та про відзнаку “Цінний подарунок голови Івано-Франківської обласної ради”, затверджених рішенням обласної ради, за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний та культурний розвиток України та з нагоди відзначення 25-ої річниці Незалежності України Подякою голови Івано-Франківської обласної ради нагороджуються.

Станичний Коломийського району Братства ОУН-УПА Карпатського краю Грималюк
Іван Васильович.

(Оплески в залі).

Станичний Долинського району Братства ОУН-УПА Карпатського краю Долішній Юрій Васильович.

(Оплески в залі).

Станичний Рожнятівського району Братства ОУН-УПА Карпатського краю Корінь
Мирослав Дмитрович.

Станичний Надвірнянського району Братства ОУН-УПА Карпатського краю Юркевич Михайло Михайлович.

(Оплески в залі).

На жаль, дані особи не змогли прибути на урочисту сесію, тому Подяки голови обласної ради отримує голова Всеукраїнського Братства ОУН-УПА Богдан Карлович Борович.

(Оплески в залі).

Подякою голови Івано-Франківської обласної ради нагороджується політичний в’язень, член Організації Українських Націоналістів, один з організаторів Норильського повстання Грицяк Євген Степанович.

(Оплески в залі).

Нагороду отримує онук Тарас.

(Оплески в залі).

Запрошую до вручення Подяки голови Івано-Франківської обласної ради станичного Калуського району Братства ОУН-УПА Карпатського краю Петраша Степана Миколайовича.

(Оплески в залі).

Голос із залу. (Без мікрофона).

(Оплески в залі).

Голос із залу. Слава Україні!

Голоси із залу. Героям слава!

(Оплески в залі).

В.Гладій. Нагороду отримує політичний в’язень, член ОУН-УПА Повх Марія Михайлівна.

(Оплески в залі).

Для нагородження Подякою голови обласної ради запрошую учасника антитерористичної операції на Сході України Мельничука Йосифа Йосифовича.

(Оплески в залі).

Для отримання нагороди запрошую депутата Івано-Франківської обласної ради першого демократичного скликання Уштана Василя Івановича.

(Оплески в залі).

Запрошую заступника голови Яремчанської міської ради у 1992-1994 роках, депутата
Івано-Франківської обласної ради першого демократичного скликання Рекетчука Ореста Павловича.

(Оплески в залі).

Голос із залу. (Без мікрофона).

(Оплески в залі).

Подяку голови обласної ради отримує лікар-терапевт Коломийської центральної районної поліклініки, депутат Івано-Франківської обласної ради першого демократичного скликання Ріпецька Лідія Володимирівна.

(Оплески в залі).

Для вручення нагороди запрошую голову Тлумацької районної ради у 2006-2010 роках Поліщука Анатолія Федоровича.

(Оплески в залі).

Запрошую депутата Косівської районної ради Слижука Івана Васильовича.

(Оплески в залі).

Нагороду отримує депутат Рогатинської районної ради шостого та сьомого демократичних скликань, приватний підприємець Шиманський Степан Васильович.

(Оплески в залі).

Запрошую депутата Рожнятівської районної ради четвертого, п’ятого та шостого демократичних скликань Бардяка Мар’яна Мар’яновича.

(Оплески в залі).

Голос із залу. (Без мікрофона).

(Оплески в залі).

Для вручення нагороди запрошую Старогвіздецького сільського голову Коломийського району Дяківа Михайла Петровича.

(Оплески в залі).

Подяку голови обласної ради отримує учасник антитерористичної операції на Сході
України, депутат Богородчанської районної ради Стефурак Василь Миронович. Подяку отримує голова районної ради Головчук Михайло Михайлович.

(Оплески в залі).

Голос із залу. (Без мікрофона).

(Оплески в залі).

Для вручення нагороди запрошую заступника керуючого справами виконавчого апарату Городенківської районної ради Гудзик Олександру Іванівну.

(Оплески в залі).

Запрошую начальника відділу звернень громадян виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради Шологон Наталію Іванівну.

(Оплески в залі).

Нагорода вручається консультанту відділу організаційно-правової роботи виконавчого апарату Тисменицької районної ради Куцій Марії Михайлівні.

(Оплески в залі).

Подяка голови обласної ради вручається головному лікарю комунального закладу “Районна лікарня Калуської районної ради” Гудимі Миколі Григоровичу. Подяку отримує заступник голови районної ради Гільтайчук Віктор Вікторович.

(Оплески в залі).

Відзнакою “Цінний подарунок голови Івано-Франківської обласної ради” нагороджується боєць 80-ої Окремої аеромобільної бригади Збройних Сил України Кукуляк Тарас Володимирович.

(Оплески в залі).

Командир першого батальйону першої роти 93-ої Механізованої Бригади Збройних Сил України Попович Віталій Миколайович. Нагороду отримує дружина Віталія.

(Оплески в залі).

Відзнакою голови обласної ради нагороджується боєць 80-ої Окремої аеромобільної бригади Збройних Сил України Чертков Михайло Юрійович. Нагороду отримує дружина Наталія.

(Оплески в залі).

Нагороду отримує листоноша міського відділу зв’язку № 10 Центрального поштового зв’язку № 2 міста Калуша, мама загиблого учасника бойових дій на Сході України Ліщинського Павла – Ліщинська Маргарита Павлівна.

(Оплески в залі).

Нагороду отримує мати загиблого учасника бойових дій на Сході України Байдюка Володимира Івановича – Тимішак Оксана Степанівна.

(Оплески в залі).

Нагороду отримує вдова загиблого учасника бойових дій на Сході України Савчака Вадима Євгенійовича – Савчак Юлія Сергіївна.

(Оплески в залі).

Для вручення відзнаки голови обласної ради запрошую голову Верховинської районної громадської організації “Союз Українок” Вахновську Ларису Юріївну.

(Оплески в залі).

Запрошую лікаря-невропатолога Коломийської центральної районної лікарні, депутата обласної ради третього та четвертого демократичних скликань Горецького Ігоря Богдановича.

(Оплески в залі).

Голос із залу. (Без мікрофона).

(Оплески в залі).

Запрошую депутата Рожнятівської районної ради першого-шостого демократичних скликань Пасічника Володимира Дмитровича.

(Оплески в залі).

Запрошую депутата Калуської міської ради першого та другого демократичних скликань  Рим Надію Михайлівну.

(Оплески в залі).

Запрошую депутата Яремчанської міської ради другого демократичного скликання Яворського Івана Дмитровича.

(Оплески в залі).

Запрошую депутата Тлумацької районної ради, заступнику директора з виховної роботи Гарасимівської ЗОШ I-II ст. Тлумацької районної ради Івонюк Світлану Миколаївну.

(Оплески в залі).

Голос із залу. (Без мікрофона).

(Оплески в залі).

Запрошую керуючу справами виконавчого апарату Косівської районної ради Барчук Роксолану Ярославівну.

(Оплески в залі).

Запрошую керуючого справами виконавчого апарату Тисменицької районної ради
Проценка Юрія Володимировича.

Відзнака голови обласної ради вручається П’ядицькому сільському голові Коломийського району Сікорському Роману Романовичу.

(Оплески в залі).

Начальнику загального відділу виконавчого апарату Рогатинської районної ради Ситків Любові Іванівні.

(Оплески в залі).

Начальнику відділу житлово-комунального господарства, будівництва, транспорту, екології та благоустрою виконавчого комітету Болехівської міської ради Чеху Богдану Євстахійовичу.

(Оплески в залі).

Консультанту Івано-Франківського міського голови на громадських засадах Волощуку Василю Олексійовичу.

(Оплески в залі).

А також  директору Хохонівської ЗОШ I-II ст. ім. Олега Перепічки Галицького району Гладкій Любові Михайлівні.

(Оплески в залі).

Привітаймо, товариство, ще раз всіх нагороджених.

(Оплески в залі).

О.Сич. Шановні учасники урочистого засідання! Ми завершуємо наше урочисте засідання з нагоди 25-ої річниці Незалежності України. Після його завершення запрошую усіх до спільного фото, опісля ви зможете його отримати у виконавчому апараті обласної ради.

А на цьому урочисту сесію, присвячену 25-ій річниці з дня проголошення Незалежності України оголошую закритою.

(Хор виконує духовний гімн України “Боже великий, єдиний…”).

(Оплески в залі).

(Хор виконує Гімн України).

(Оплески в залі).

Слава Україні!

Голоси із залу. Героям слава!

(Оплески в залі).

 

 

Голова обласної ради                                                                              Олександр Сич

 

Консультант                                                                                              Галина Кубік

 

Звернення громадян
Розпорядник інформації
Івано-Франківська обласна рада (вул. Грушевського, 21, м.Івано-Франківськ, 76004)
Кому
голові Івано-Франківської обласної ради О.Сичу

Загальний опис необхідної інформації
Вид, назва, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено запит

або

Прошу у встановлений Законом України "Про доступ до публічної
інформації" строк надати мені відповідь:




Дата