Стенограма пленарного засідання (01.11.2018)


С Т Е Н О Г Р А М А

УРОЧИСТОЇ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТОЇ СЕСІЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ
СЬОМОГО ДЕМОКРАТИЧНОГО СКЛИКАННЯ
від 01.11.2018 р.

 

О.Сич. Доброго дня, шановні колеги-депутати, шановні пані і панове запрошені, шановні краяни!

Будемо розпочинати нашу урочисту сесію, присвячену 100-річчю Західноукраїнської Народної Республіки.

Але перед тим мусимо пройти речі, які передбачені нашим Регламентом щодо реєстрації, початку роботи і всього іншого.

Тому прошу підготуватись і будемо починати.

Будь ласка, шановні колеги-депутати, вставте свої карточки у гнізда для реєстрації, аби було видно, що в залі є кворум.

Починаємо нашу роботу.

До обласної ради сьомого демократичного скликання обрано 84 депутати.

За результатами письмової реєстрації в сесійній залі мали бути присутні 48 депутатів, відсутні – 36, з них: у відрядженні – 2, на лікарняному – 2, у відпустці – 1, на навчанні – 1, з інших поважних причин – 3, з невідомих причин відсутні 26 депутатів. Можливо, ще підійдуть і зареєструються.

Відповідно до пункту 11.3 статті 11 Регламенту обласної ради депутати повинні зареєструватися за допомогою електронної системи. Оператора прошу включити електронну систему, а депутатів прошу зареєструватися.

Шановні колеги! Зареєстровано 55 депутатів: наша сесія є повноважною, і ми можемо продовжити нашу роботу:

Відповідно до статті 46 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” та пункту 5.2. Регламенту обласної ради сесія є повноважною і оголошується відкритою.

(Звучить Гімн України).

(Звучить молитва).

Шановні колеги! Продовжуємо нашу роботу.

На сесію запрошений і присутній голова обласної державної адміністрації, наш колега-депутат обласної ради Олег Романович Гончарук.

На засіданні також присутні заступники голови обласної державної адміністрації, директори департаментів, начальники управлінь і відділів обласної державної адміністрації, голови районних рад, голови районних державних адміністрацій, міські голови міст обласного значення, голови об’єднаних територіальних громад, керівники правоохоронних та судових органів, обласних підприємств і установ, політичних партій та громадських організацій, творчих спілок, депутати обласної ради попередніх демократичних скликань, представники засобів масової інформації.

Шановні колеги!

У нас у порядку денному сесії одне питання – “Про 100-річчя Західноукраїнської Народної Республіки“.

Є пропозиція наданий вам порядок денний урочистої двадцять п’ятої сесії обласної ради взяти за основу і в цілому. Немає заперечень?

Голоси із залу. (Без мікрофона).

О.Сич. Ставлю на голосування.

За – 59, не голосував – 1: рішення прийнято.

Розглядається питання “Про 100-річчя Західноукраїнської Народної Республіки”.

Проект рішення – на окремому аркуші.

Запрошуємо до доповіді Миколу Васильовича Лазаровича – професора Тернопільського національного економічного університету, доктора політичних наук, заслуженого працівника освіти України.

Ще декілька слів про Миколу Васильовича. Наш земляк народився в с. Баня-Березів Косівського району.

Учасник українського національного відродження 1980-1990-х років, активіст Помаранчевої революції та Революції гідності. У 2015-2016 роках – доброволець російсько-української війни; командир взводу 14-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України (позивний “Професор”).

Досліджує політичну історію українського визвольного руху 1914-1921 років, Голодомор 1932-1933 років, українсько-російські відносини. Автор понад 250 наукових і навчально-методичних праць, зокрема 23-х монографій, низки посібників з історії України, економічної історії, політичного менеджменту. У 2007-2017 роках – головний редактор наукового збірника “Українська наука: минуле, сучасне, майбутнє”.

Будь ласка, Миколо Васильовичу, запрошуємо вас до слова.

М.Лазарович. Слава Україні!

(Оплески в залі).

З пустими руками до чужого дому не приходять, і я би хотів подарувати декілька своїх книг Івано-Франківській обласній раді. Це власне ті, завдяки яким було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку, тобто “Українські Січові Стрільці”, відповідно сама, в тому числі про Західноукраїнську Народну Республіку, і крайня моя книжка про теперішню війну.

(Оплески в залі).

О.Сич. До останнього слова на замовлення Міністерства інформаційної політики України Микола Васильович підготував книжку “Душу й тіло ми положимо за нашу свободу. Україна у боротьбі проти збройної агресії Російської Федерації 2014-2018 років”. Книжка буде видана, чи вже видана українською, російською і англійською мовами.

М.Лазарович. Перш за все, хочу привітати всіх, високошановне товариство, високоповажні голови обласної ради, обласної державної адміністрації, високоповажні депутати, гості, із сьогоднішнім днем. Тобто, днем 100-річчя Західноукраїнської Народної Республіки.

Вчора була конференція у Прикарпатському національному університеті, і хочу сказати, що сьогодні саме Івано-Франківськ є центром дослідження проблем Західноукраїнської Народної Республіки.

Без сумніву, що без таких людей, як ректор, професор Ігор Цепенда, без промоутера тієї роботи професора Миколи Когутяка, тих, я би сказав, величезних досягнень не було б. Але цих досягнень, без сумніву, не було би і без вас, без депутатів обласної ради, які голосували зокрема за одне з останніх рішень – про видання енциклопедії Західноукраїнської Народної Республіки. Це дуже вагоме видання, і на сьогодні подібного нічого в Україні немає. Немає ні в Україні, ні загалом у світі, що стосується Західноукраїнської Народної Республіки.

Загалом, якщо ми будемо говорити про події 100-річної давності, загалом про нашу історію, треба наголосити, що сьогодні, та й не тільки, напевно, сьогодні історія – це є поле бою, сьогодні особливо історія є полем бою для нас з вами, для нашої країни. Тому що значною мірою те, що відбувається на Сході України, – це наслідок тих історичних рішень, які прийняла Україна, починаючи з 1991 року.

Відповідно в нинішніх умовах питання в тому, чи ми будемо суб’єктами цього поля бою, чи ми будемо об’єктами, бо ми тривалий час були об’єктами.

Я хочу наголосити, що проголошення 100 років тому Західноукраїнської Народної Республіки було вагомим актом і тому, що державність наша перервалась у 1349 році. З тих пір державності на західноукраїнських землях не було, була нетривалий час, власне, державність – Західноукраїнська Народна Республіка, згодом – єдина соборна, і вона знову була перервана по суті на 70 років. Тому наше завдання сьогодні – будь-яким чином зберегти ту державу, яку ми маємо. Нехай вона значною мірою ще форма, але ми цю форму рано чи пізно наповнимо. І не дай нам Боже, як би пропустити цей історичний шанс.

Відповідно, якщо говорити про передумови проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, треба сказати, що були певні кроки, кроки, які тривали століттями для того, щоб ми вийшли на той рівень.

Коли у 1772 році Галичина перейшла під владу Австрійської імперії, місцеві правителі були вражені, в якому жахливому стані вона прийшла. Тому намагались певною мірою допо­могти населенню, провівши там селянську реформу, провівши релігійну реформу, провівши освітню реформу, зменшивши вплив панства на місцевий люд, давши можливість місцевому священництву навчатись своєї професії і власне бути на рівні державних службовців, навчатись дітям у місцевих школах українською мовою.

Власне завдяки тому крокові з’являється перше покоління “будителів”, передусім це і майже винятково, це греко-католицькі священики, які навчають місцевий люд і поступово прищеплюють їм знання історії, власної мови і тому подібне. Пізніше це переймають три представники “Руської трійці” – Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький, які займаються всім, чим тільки можна займатись, які видають “Русалку Дністрову”, головною ідеєю якої було об’єднання двох територій, двох частин єдиної України.

Пізніше ця праця продовжується, відбувається у 1848-1849 роках революція “Весна народів”, і певні здобутки отримали й власне українці під час цієї революції. Було створено Головну Руську Раду, було створено її газету – “Зоря Галицька”, було прийнято синьо-жовтий прапор як власне прапор українського народу, було прийнято Герб – золотий лев на синьому фоні. Відповідно було створено Головну Руську Раду, яка запропонувала поділити край – Галичину на дві частини. Східна Галичина мала розвиватись як українська територія, Західна Галичина власне як Польща. Але до цього, на жаль, не дійшло.

Ми повинні пам’ятати, що якщо ми запобігаємо ласки у сильних світу цього, то ми отримаємо не результати, ми отримаємо наслідки, а наслідки – це дрібов’язок, який, звичайно, потрібен, але він не вирішує проблем.

Тому коли побачило українське місцеве населення, що австрійська влада пішла на
поступки не їм, українцям чи русинам, як тоді називало себе місцеве населення, а угорцям і полякам, то значна частина, передусім греко-католицького духовенства, знеохотилась націо­нальною роботою, починає шукати інші сили, які б їм допомогли у боротьбі з поляками. І здавалося, що такою силою має стати Росія. Відповідно таким чином зароджується москвофільство, яке спочатку було культурницьке, казали, що немає української мови, це суржик російської, культура велика російська і тому подібне. Пізніше воно й стає політичним, коли мова йде про те, що немає України, немає українського народу, а є великий російський народ і тому подібне.

Їм у піку починають діяти народовці, народовці, які вважають, що Україна – це батьківщина окремого українського народу, який має свою власну українську мову. В цій боротьбі перемагають власне народовці, і вже невдовзі створюється ціла низка товариств, як “Просвіта”, “Сільський господар”, наукове товариства Т.Шевченка і багато інших, які працюють з місцевим населенням, які піднімають, дають освіту тому, скажемо так, не дуже письменному і грамотному місцевому населенню.

Значний вплив мав Іван Франко. Як на мене, це найбільший інтелектуал всіх українців, які проживали досі. Тому що людина, яка займалась надзвичайно багатьма справами, людина, яка досягла, ну, скажемо так, вершини в тому, чим вона займалася, і людина, яка проживала надзвичайно скромно. Зокрема, залишився лист Івана Франка до свого товариша, де він писав, що збираюся поїхати до Львова, але як позичу чобіт, як не позичу, то не матиму в чому, тоді й не поїду.

Відповідно далі створюються перші українські політичні партії: радикальна, національно-демократична, соціал-демократична. І всі вони беруть своєю стратегічною метою – незалежність України.

Тому вже наприкінці 19-го століття Євген Чекаленко проголошує, що територія Галичини є п’ємонтом українського національного відродження.

Так само в цій справі треба наголосити на внесок наддніпрянців, тому що наддніпрянці так само допомагали коштами, допомагали інтелектом будувати ось тут той п’ємонт. І саме той Євген Чекаленко сказав, що національна ідея сягнула не лише до глибини душі, але й до глибини кишені, тому що чимало українських власне підприємців дають кошти на розвиток української справи.

Що стосується пізніших часів, то у 1914 році починається Перша світова війна, а разом з війною зароджується Легіон Українських Січових Стрільців. Я абсолютно переконаний в тому, що якби не було Легіону, пізніше – Полку, потім знову Легіону Українських Січових Стрільців, ми б сьогодні не відзначали 100-річчя Західноукраїнської Народної Республіки. Бо саме чин цих молодих вояків, передусім молодих, він спричинився до того, що власне було створено Західноукраїнську Народну Республіку.

Перш за все, стрільці під час своєї боротьби формували свою стрілецьку ідеологію. Вона базувалась на трьох складових: самостійність України, соборність українських земель і опора на сили власного народу. Виходячи з цієї доктрини своєї, вони й працювали, вони не лише воювали, вони пам’ятали, що після війни треба буде продовжувати цю працю.

До речі, коли вони йшли воювати, казали їм: хлопці, куди ж ви йдете? Власне, не тільки хлопці, але й дівчата, так само, як і сьогодні дівчата воюють, і скажу, що сьогодні є 6 тис. жінок – учасниць бойових дій. Відповідно й тоді були ці дівчата, які пішли воювати. Вони казали: йдемо виборювати Україні волю, навіть якщо ми загинемо, на наших могилах будуть хрести, на тих хрестах буде напис “Упали за волю України”. Уявіть, люди йшли гинути, для того, щоб своїми смертями прокласти шлях до незалежності України.

Виходячи з того, що треба було проголосити самостійність, вони навчаються, крім того, що воюють, навчаються. Вони створюють курси неписьменних, вони створили так звану “етапну гімназію”, де отримували знання ті гімназисти, які навчались до війни в гімназіях, а потім пішли воювати. На основі цих знань, які їм дають стрільці, які викладали свого часу у гімназіях, вони їдуть і здають так звану “матуру”, тобто, випускні іспити. Близько 150 стрільців таким чином отримали середню освіту. На той час це був великий здобуток.

Так само вони пам’ятали, що мають працювати з людьми. Тому ті інституції, які були в Легіоні, – це пресова квартира, яка розпоряджалась тими культурно-політичними, освітніми процесами, це хорові, оркестрові колективи, це курси неписьменних, інше, вони все поширювали серед народу. Для того, щоб ідея пройшла у гущу людей, вони в тих місцях, де перебували на постої, навіть допомагали у землеробській роботі місцевому населенню. Навіть селились Січові Стрільці, перш за все, туди, де були діти, в яких не було батьків (батько міг воювати, матір померла), допомагаючи тим дітям давати раду у своїй господарці.

Ну, найбільшим таким проявом діяльності такої просвітницької Українських Січових Стрільців було в тому, що вони на Волині відкрили близько 150 шкіл, власне, відкрили близько 100 шкіл і 50 ще інші відкрили, уявіть, на території, де взагалі не було українського шкіль­ництва. Це треба було прийти, попросити дозволу в австро-угорської чи німецької команди, потім знайти приміщення відповідне, потім походити по батьках, попросити, щоб дали дозвіл діткам навчатись в цій школі. І після того постало питання: а хто ж буде навчати? Бо російська армія, відступаючи, забрала з собою значну частину власне інтелігенції. Самі Січові Стрільці починають працювати вчителями в тих школах. А потім постало  питання, а чому вчити? Місцеві підручники були непригідні, так само ті, які привезли з Галичини, так само були не в тому контексті. Тому той самий Ростислав Заклинський пише книжки для волинської дітвори.

Що може бути, де ми ще знайдемо такий приклад в історії, як власне з тими Січовими Стрільцями? Січові Стрільці – це єдиний підрозділ, який в той час побував у всіх частинах України: спочатку вони були в Закарпатті, повернулись в Галичину, були на Буковині, були на Поділлі, на Херсонщині, у Великій Україні. Тобто, це той стержень по суті, який нанизав на себе ті українські землі і, власне, соборність так само значною мірою – це їхня заслуга.

Пізніше поступово починають сили виснажуватись противника у Першій світовій війні, Австрія чи Австро-Угорщина зазнає поразки, і постає питання, що необхідно щось змінювати. Тим більше, що Сполучені Штати Америки наполягали, щоб власне кожен народ мав свою державу.

І 16 жовтня Карл – Австрійський імператор проголошує свій Декрет про те, що кожен народ, який входить до Австро-Угорської імперії, має право на свою державу. Але мова йшла про автономії, автономії в складі тої модифікованої Австро-Угорської імперії. Незважаючи на це, українці беруться за державотворчу працю. 18-19 жовтня відбувається Конституанта, яка розпочалася о 8 год. 18 жовтня і закінчилась о 4 год. ранку 19 жовтня. Там було прийнято ухвалу про те, що… чи власне проголошено Українську державу. Лише проголошено, поки що не було інструментарію, як то буде робитись, але проголошення відбулося.

В цей час починається підготовка до власне створення цієї держави. Але проблема полягала в тому, що на нашу територію претендували так само поляки. Відповідно готуються захопити владу в нашому краї і поляки, готуються і українці.

Зрозуміло, що поляки були значно багатшими. Якщо українці витратили близько 9 тис. крон на це повстання, то, власне, що стосується поляків, вони витратили 100 тис. крон і 50 тис. франків, тобто, підготовка була масштабною.

В  цей час чи може навіть раніше, на початку вересня, було створено так званий Центральний військовий комітет, який складався із власне вояків, офіцерів Австро-Угорської армії. Вони виступали за створення держави в межах Австро-Угорської імперії. Коли туди влились старшини Українських Січових Стрільців, було змінено напрям підготовки. Мова йшла про самостійну українську державу.

29 жовтня до Львова прибув Дмитро Вітовський, а Січові Стрільці в цей час перебували на території Буковини. І він очолив Центральний військовий комітет.

31 жовтня зранку стало відомо про те, що місцевий керівник чи намісник Австро-Угорського цісаря граф Гуйн отримав директиву передати владу тому, хто перший за неї зголоситься.

Тоді саме Січові Стрільці і власне Центральна військова команда дізнались про те, що поляки створили Польську ліквідаційну комісію, яка мала приїхати 1 листопада і перебрати владу в нашому краї у свої руки. Тому молодь, а передусім це були молоді люди у ЦВК, перейменовують Центральний військовий комітет на Українську генеральну команду і готуються до перебрання влади. Але в цей час було ще дві групи українських політиків, які так само домовлялись з Австро-Угорською владою про передання їм влади. Зокрема, делегація на чолі з Євгеном Петрушевичем в цей час перебувала у Відні. Якщо аналізувати ті переговори, то це була
насмішка власне над українською делегацією, бо сказали: якщо будете мати кадри, ми вам дамо окремі посади староства, окремі фінансові інституції, залізничні і тому подібне.

У Львові група під керівництвом Костя Левицького так само домовлялась з графом Гуйном, але нічого їм не обіцяли.

Тоді в обід 31 жовтня власне зібрались на нараду українські політики на чолі з Костем Левицьким і офіцери з Української генеральної команди. Відповідно там постало питання, що необхідно дочекатись дозволу Відня на те, щоб ми проголошували свою державу.

Дмитро Вітовський у своєму виступі сказав: “Справа може вдатись тільки сьогодні. Якщо ми не візьмемо владу у свої руки, завтра може бути пізно і її візьмуть поляки”.

Крім того, Вітовський повідомив, що ще в першій половині дня відбули кур’єри на
провінції і відповідним людям мали передати команду про те, що вночі з 31 жовтня на 1 листопада необхідно перейняти владу в українські руки. Відступати було нікуди. Левицький та інші політики змушені були з цим погодитись.

Після цього Дмитро Вітовський виступає перед вояками і офіцерами, які мали брати участь у перебранні влади. На той час прийшли на це зібрання близько 100 осіб, з них 40 – офіцерів. Вітовський повідомив, що буде брати участь у повстанні 1400 вояків і 60 старшин. Всі як би сказали, що це дуже мало, Львів надто великий. Давайте почекаємо, давайте підготуємось, давайте зберемо більше людей. Тоді Вітовський наголошує: це наш край, наша честь вимагає, щоб ми перші взяли владу у своєму краї, навіть якби завтра нам довелося її втратити.  На такий аргумент не знайшлося ніякої опінії, відповідно було прийнято рішення перебрати владу в українські руки.

Вночі з 31 жовтня на 1 листопада це блискуче вдалося у Львові, коли зранку на мурах вже були повідомлення про створення Української держави, і поляки були заскочені зненацька. Це значною мірою успішно відбувалося на периферії, на провінції, де так само відбувались подібні перебрання влади.

Вже зранку Дмитро Вітовський доповів Костеві Левицькому, що перебрання влади здійснено без проливу крові і взагалі без жертв. Тоді само Дмитро Вітовський зв’язався з Києвом і повідомив: звільнений український Львів складає поклін Києву – столиці всієї України.

Після цього починається по суті державотворча праця. Було створено Українську Національну Раду, як законодавчий орган, було створено Державний секретаріат, як уряд тодішньої держави. 13 листопада власне було прийнято назву – Західноукраїнська Народна Республіка. Вона мала включати в себе 3 краї: Галичину, Буковину і Закарпаття. Це 70 тис. км2, це до 6 млн. осіб. Але, на жаль, так склалося, що по суті влада обмежилась лише, влада українська обмежилась лише однією Галичиною. Тому що на Буковину прийшли румуни і її захопили, а Закарпаття перейшло під владу Чехословаччини.

Не менш з цим, власне, починається державотворча робота, відповідно було проголошено Герб, той, який проголошувала ще Головна Руська Рада – золотий лев на блакитному фоні, було проголошено прапор синьо-жовтий, було створено низку посольств, зокрема у Німеччині, Австрії, Угорщині, було створено дипломатичні представництва у Сполучених Штатах Америки, Бразилії, Канаді і так далі, деяких інших країнах.

Велика проблема полягала у соціально-економічному стані. Ну, я власне у книжці про Легіон Українських Січових Стрільців помістив фотографію, фотографію із села Семиківці теперішнього Теребовлянського району. Там, на фотографії, є колона, одна церковна колона, і на цій колоні бузьок звив гніздо. Це все, що залишилось від цього села. Але ще гірше. Були випадки, коли не залишилось нічого від повітів, зокрема від Зборівського повіту по суті не залишилось нічого. Люди жили у землянках, було надзвичайно проблемно з харчами. Тому влада прийняла рішення про два безм’ясних дні, про те, що було заборонено питлювати збіжжя, про те, що до хліба треба було додавати, до пшениці, до жита четверту частину картоплі і тому подібне. Було прийнято низку інших досить важких рішень, але ті, які врятували населення від голоду.

Допомога приходила власне із Наддніпрянщини: понад тисячу вагонів збіжжя, інших продуктів харчування, але цього було мало.

Власне, було зрозуміло, що будувати дві держави окремі українські не приходиться, тому що на Наддніпрянщині вже була Українська Народна Республіка періоду Директорії або Друга УНР, як її називають, тут – Західноукраїнська Народна Республіка. Тому було ухвалено рішення, що необхідно об’єднати дві держави в одну.

22 січня 1919 року ця надзвичайної ваги подія сталася, коли ЗУНР і УНР було об’єднано в одну державу, яка мала називатись Українська Народна Республіка. Це апогей розвитку української революції, це подія, на яку чекали цілі покоління, і вона сталася. Але мусимо визнати, що ця подія, на жаль, була лише декларативною, тому що зовнішні умови: агресія в Україні Наддніпрянській більшовиків, білогвардійців, тут – Румунія, Польща, низка інших проблем, і кожна держава змушена була виходити з тих проблем самотужки.

Відповідно після того, як українці у Львові перебрали владу, поляки, звичайно, були розгублені, але вже невдовзі вони збираються з силами і починають тіснити українців.

Проблема полягала в тому, що Львів значною мірою був за своїм населенням польським. Проблема полягала в тому, що місцеві, чи, вірніше, українські вояки, як правило, були з сіл. Вони губились у великому Львові, вони Львова не знали. Було дуже мало українських старшин, були певні проблеми і власне з українськими вояками. Війна точилась тривалий час, війна всім надоїла, надокучила, і було чимало випадків, коли просто інколи зі зброєю, інколи зброю залишали і вояки українські розходились по домах, власне, вояки Австро-Угорської армії, але за походженням українці. Зокрема, Жигмонт Богдан Олексин – Український Січовий Стрілець, потім – вояк Української Галицької Армії, згадував, як відбувалося перебрання влади у Бережанах, коли перебрали владу з 2 на 3 листопада. Зранку його будять і кажуть, що треба щось робити, бо ті українські вояки, які стояли на чатах коло стратегічних об’єктів, розійшлися, дехто взяв те, що йому було потрібно і так само перебрався в село. І як не парадоксально це звучить, залишись лише одні вояки-австрійці. І пише Жигмонт Олексин: треба було міняти, шукати, на кого змінити австрійських вояків, бо якось негоже було будувати державу при допомозі чужого війська. Це була дуже серйозна проблема, без сумніву.

І полякам почала допомагати власне Польська держава. Це приводить до того, що 21, по суті, листопада Львів було втрачено. Столиця на місяць переходить до Тернополя, а по суті з початку січня 1919 року до середини травня того ж таки 1919 року переходить до м.Станіслава, де вона власне була більше, як у Тернополі і Львові разом взята.

Але проблема полягала в тому, що розпочалася польсько-українська війна. Було створено Галицьку Армію, яка з листопада того самого року стала називатись… з листопада 1919 року Галицькою Українською Армією, бо вона вже перейшла на Наддніпрянщину. Проблема була в тому, що надто були різні потенціали Польщі і України. Україна в цьому істотно програвала. Україна, Західна Україна, Галичина зокрема була надто виснажена війною, і відповідно певний час змушена була відступати. Хоча вже в лютому 1919 року українці починають наступати, і наступають настільки вдало, що Антанта вимагає від українців припинити наступ і розпочати з поляками переговори.

Поки йшли ці переговори, поляки підтягнули свої сили і відповідним чином зуміли ефективно відбити український наступ. У квітні на територію України, на територію Галичини з Франції перекидають армію Галяра. Армія Галяра складалася з полонених вояків-поляків, які воювали у складі Австро-Угорської армії, потрапили в полон до Антанти і там з них, власне, створили цю 80-тисячну армію. Ця армія мала воювати проти більшовиків. Поляки переконали Антанту: українці – вони ж і є більшовики, про що ви говорите? Здалося так, чи зробила вигляд Антанта, що повірила, і армія Галяра так само взяла участь у цій війні. Це привело до того, що вже невдовзі Українська армія змушена була відступати і зосередилась в трикутнику між річками Дністер і Збруч і залізничною колією Чортків – Товсте – Заліщики, і постало питання: а що далі робити?

Але в цих надзвичайно скрутних умовах населення прийшло на допомогу. Близько 90 тис. людей, хлопців пішли у цю армію. Але не було зброї. Уявіть: для того, щоб дістати зброю, підрозділи Української Галицької Армії перейшли на Наддніпрянщину, на територію теперішньої Хмельниччини і там вимінювали цукор, сіль, інші товари на зброю у місцевого населення. Тому з 90 тис. взяли лише 15.

І 8 червня розпочинається славнозвісна Чортківська офензива, коли відбувається рішучий прорив, доходять майже аж до околиць Львова. Але знову про себе дало знати то надто різне становище соціально-економічне Польщі і України. Це приводить до того, що українці зазнають поразки. Відповідно 16-18 липня 1919 року Галицька Армія змушена була перейти на територію Наддніпрянщини, там об’єднатись з армією Української Народної Республіки і спільно, власне, боролися проти більшовиків, білогвардійців.

Доля Галицької Армії, чи вона на Наддніпрянщині стала називатись Українська Галицька Армія, була надзвичайно важка.

Я вам розповім один епізод, який написав Михайло Островерха – відомий український письменник, Український Січовий Стрілець, Стрілець Української Галицької Армії, коли він захворів тифом, а в цей час тисячі галичан хворіли тифом у тому, так званому, “чотирикутнику”, називають його ще “трикутником смерті”. Він каже, він марить, і йому здається, що його якби обмітають, щось з нього змітають. А вже коли він одужав, власне, почав одужувати, він питає тих хворих товаришів, каже: ви уявляєте, мені марилось, що з мене щось змітають. А вони кажуть: то ж змітали, Михайле, з тебе, змітали з тебе воші. Уявіть, що це було, що віником змітали. Це страшні речі, коли люди не мали можливості лікуватись, коли окремі представники задуреного місцевого українства, коли відступали галичани, там, на Наддніпрянщині, стріляли в спини.

Це надзвичайно складна річ. Надзвичайно складна річ, власне, тої розшматованої нації. Бо ще Микола Опока, коли, власне, був, коли тривала Перша світова війна, він написав таку повість, такий нарис, вірніше, на основі реальних фактів. Коли Вістун Степан пішов розвідати, що робиться на російському становищі, підповзає і чує, ніби українська мова. Він себе… каже: як же ж українська мова, там же ж москаль, росіянин? Підповзає ближче: та ж ніби українська мова, ще ближче, і він чує, як ніби там хтось розмовляє зі своєю матір’ю: мамо моя, нене, як ти без мене, як ти даєш раду дітям і тому подібне? Він чує, що теж там українець, він скаче чи зривається на рівні ноги і кричить: братику, та я ж також! І там цей, який тільки що по суті з мамою розмовляв українською мовою, каже: австрієц, плі! Тобто, стріляй.

В чому проблема? Так само Січові Стрільці знаходили москалів, росіян вбитих, а на серці був пробитий “Кобзар” Тараса Шевченка. Тому що через те, що перебували в різних імперіях, воювали один проти одного, вбивали один одного за чужі інтереси.

Тому ми маємо взяти уроки власне з тих столітніх подій, загалом з нашої історії, бо я… інколи сумно називаю всі ті події, які відбувалися в Україні, “українськими національними танцями на граблях”. Важко знайти народ, який би так повторював ті свої помилки.

Нам Бог наприкінці XX – на початку XXI ст. дав три можливості стати нарешті цивілізованим народом і стати нормальною державою. Дві з них ми вже проґавили. Ми проґавили проголошення незалежності, коли казали, що незалежність впала, як з неба, ми прогавили
Помаранчеву революцію. Я думаю, що ми вже нарешті маємо зібратись з силами, зубами, але вигризти нарешті цю незалежність, не дати власне москалям сьогодні знову панувати над нами. Бо якщо ми цього не зробимо, нас проклянуть наші нащадки.

Слава Західноукраїнській Народній Республіці! Слава Україні! Слава героям! Слава усім борцям за волю України всіх часів!

Дякую за увагу.

(Оплески в залі).

О.Сич. Микола Васильович Лазарович належить до тої категорії науковців, які досліджують історію не сухо, а чуттєво, і досліджуючи історію Українського Січового Стрілецтва, він настільки пройнявся їхнім героїчним чином, коли вони йшли добровольцями на фронт, аби здобувати славу Україні, що також добровольцем пішов на сьогоднішній фронт українсько-російської війни, і сьогодні відстоює на науковому поприщі гідність української держави.

Миколо Васильовичу, за це вам честь, хвала і наша пошана!

(Оплески в залі).

В.Гладій. Слово для привітання надаю голові обласної ради Олександру Максимовичу. Прошу.

О.Сич. Шановні колеги-депутати, запрошені, шановні пані і панове, наші краяни!
Дозвольте мені щиро привітати всіх нас зі славним ювілеєм – 100-річчям Західноукраїнської Народної Республіки.

Західноукраїнська Народна Республіка так само, як інші акти українського державотворення 20-го століття, Українська Народна Республіка, Карпатська Україна, держава, відновлена актом 30 червня 1941 року у Львові, стали тим фундаментом, на якому постала сучасна
українська держава. Вона є правонаступницею цих форм. І я переконаний, що це має бути зафіксовано в Українській Конституції, і не втомлюся повторювати: нам не 27 років, ми сьогодні святкуємо 100-річчя Української держави.

Відзначаючи цю славну дату, повинні пам’ятати уроки, і про це сьогодні Микола Васильович Лазарович дуже влучно говорив. Один із них – Цісар своїм Декретом наділив всі народи правом мати свою владу. І Галичина, галичани у Львові, буковинці у Чернівцях в абсолютно законний спосіб перебрали владу від намісників Цісаря. Але не мали сили її втримати.

Урок перший: легітимність у міжнародних взаєминах абсолютно нічого не значить, якщо вона не підкріплена силою. Будьмо сильними!

Ще одне. Той же Цісар у своєму Декреті проголосив право всіх народів, які належали до Австро-Угорської імперії, мати власну державу. Але вважав, що меншою мірою на це право заслуговують українці. І тільки під силою обставин його намісники на місцях змушені були передати владу. І поки політики дискутували, поки політики випрошували у Цісаря і його
намісників влади для українців, силою такту Дмитро Вітовський на чолі українських вояків і українських старшин перебрав українську владу.

Висновок так само і урок дуже простий: немає світової справедливості, справедливість любить сильних. Тому треба опиратись на силу власного народу і здобувати для нього право.

Ми можемо ще навести багато уроків із цих подій, але головне, щоби ми, як про це казали древні, мали історію за вчительку життя, і ніколи не повторювали тих помилок, які уже мали у своїй історії.

Тому я зичу щиро, аби відзначаючи 100-річчя Західноукраїнської Народної Республіки, ми пам’ятали її уроки і всіма силами розбудовували сильну могутню українську правову державу для нас, для наших дітей і наших внуків.

Щиро вітаю! Слава Україні!

Голоси із залу. Героям слава!

(Оплески в залі).

О.Сич. Запрошую до вітання голову Івано-Франківської обласної державної адміністрації Олега Романовича Гончарука.

О.Гончарук. Доброго дня! Шановний пане голово, шановні колеги-депутати, усі присутні!

Сьогодні виповнюється 100 років з дня важливої події в історії українського державотворення – дня проголошення Західноукраїнської Народної Республіки.

Це була рішуча спроба нашого народу створити на етнічних українських власних землях вільну державу.

Як і тоді, сьогодні на нашу землю, на жаль, прийшла війна. Як і тоді, так і сьогодні Україна кличе найсильніших на захист від агресора.

Пам’ятаймо про великі перемоги, будьмо гідними нащадками героїв-земляків!

Вітаючи усіх з цим святом, дозвольте мені сьогодні зачитати звернення Президента
України Петра Порошенка до українського народу з нагоди 100-річчя Листопадового чину.

“Шановні співвітчизники!

Сьогодні ми відзначаємо 100-річчя Листопадового чину та утворення Західноукраїнської Народної Республіки.

У ніч на 1 листопада 1918 року українські військові частини на чолі з Дмитром Вітовським без жодного пострілу взяли під контроль найважливіші установи Львова та повітових міст краю.

Ці події стали початком Листопадової національно-демократичної революції в Галичині 1918 року – важливого кроку на шляху до утворення єдиної соборної України.

“Український народе! Голосимо тобі вість про твоє визволення з віковічної неволі. Віднині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави”, – йшлося у відозві
Української Національної Ради від 1 листопада 1918 року.

Зараз, коли здійснилися віковічні мрії українців жити у власній державі, не втратило актуальності ще одне твердження тієї пам’ятної відозви: “Український Народе! Доля Української Держави у Твоїх руках. Ти станеш як непобідний мур… відіпреш усі ворожі замахи на Українську Державу”.

Понад чотири роки ми, як і в часи національно-визвольних змагань початку XX століття, зі зброєю в руках відстоюємо свій державний суверенітет та територіальну цілісність від зазіхань країни-агресора – Російської Федерації.

Свобода та незалежність, здобуті кров’ю та потом мільйонів українців, є священним надбанням кожного громадянина. В ім’я світлої пам’яті наших Героїв маємо боронити та зміцнювати Українську державу.

Вітаю всіх із річницею Листопадового чину та утворення Західноукраїнської Народної Республіки.

Слава Україні!”.

Голоси із залу. Героям слава!

О.Гончарук. Президент України Петро Порошенко. Дякую.

(Оплески в залі).

О.Сич. Шановні колеги! У нас є проект рішення. Нехай він носить формальний характер, але ми повинні його прийняти. От, він складається з одного пункту: прийняти до відома інформацію про події історичної давнини, про славні події.

Є пропозиція проект рішення прийняти за основу і в цілому.

Прошу проголосувати.

За – 62, не голосував – 1: рішення прийнято.

Шановні колеги! Дорогі краяни!

На відзначення 100-річчя Західноукраїнської Народної Республіки обласна рада виготовила ювілейну медаль для нагородження осіб, які зробили вагомий внесок у дослідження та висвітлення особливостей формування державності періоду Західноукраїнської Народної Республіки, своїми творами увіковічнили діячів та події періоду Західноукраїнської Народної Республіки, а також активних учасників українського державотворення.

Інформую вас, що одну з перших таких медалей отримав наш сьогоднішній доповідач Микола Васильович Лазарович, правда, під час проведення Міжнародної наукової конференції.

Окрім цієї нагороди, ми сьогодні ще маємо честь вітати декого з наших краян з вагомою державною нагородою.

Тому я запрошую першого заступника голови обласної ради Василя Івановича Гладія зачитати список нагороджених, а ми разом з Олегом Романовичем ці нагороди вручимо.

В.Гладій. Указом Президента України від 27 червня 2018 року за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток України, вагомі трудові здобутки та високий професіоналізм нагороджено Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня ректора Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу Крижанівського Євстахія Івановича.

(Оплески в залі).

Голоси із залу. (Без мікрофона).

(Оплески в залі).

В.Гладій. Відповідно до Положення про Грамоту голови Івано-Франківської обласної ради та Положення про ювілейну відзнаку “100 років Західноукраїнської Народної Республіки” за активну участь у процесах українського державотворення нагородити Грамотою голови Івано-Франківської обласної ради та ювілейною відзнакою “100 років Західноукраїнської Народної Республіки” голову Коломийської міськрайонної станиці Братства ОУН-УПА Карпатського краю Симчича Мирослава Васильовича.

(Оплески в залі).

М.Симчич. (Без мікрофона)… що я хочу сказати в першу чергу, то хочу подякувати всім тим, хто зацікавився запросити мене сюди на таке наше велике національне свято. Я безмежно їм вдячний.

Тепер що хочу сказати? Я хочу сказати, що ми, старше покоління, що могли, те зробили, але дуже небагато. Ми дочекались, що маємо з цієї боротьби, дочекалися, що маємо державу. Але оказалося, що цю державу важче втримати, як здобути. Отже, найважче завдання і найважча робота – це осталося на ваші молоді плечі. Ну, оскільки ви, я бачу, настільки є заінтересовані в нашій національній справі і віддані їй, що з вашим поколінням ми здобудемо Українську державу при вашій помочі таку, за яку ми мріяли сотні років, втративши нашу Київську Русь, по сьогоднішній день. Отож сьогодні є велика надія на вас, і ви цей тягар винесете, допоможете довести нашу національну державу до повної перемоги. В цьому допоможе нам Господь Бог.

На все добре вам! Бажаю вам найбільшого успіху, найскоршого і всіх земних благ.

На все добре! До побачення!

(Оплески в залі).

Грамотою голови обласної ради та ювілейною відзнакою “100 років Західноукраїнської Народної Республіки” нагороджується голова Івано-Франківської станиці Галицького братства колишніх вояків 1-ої Української дивізії “Галичина” Української Національної Армії Мулик Михайло Іванович.

(Оплески в залі).

М.Мулик. Шановна громадо! Роки збігають, ми святкуємо 100 років відновлення
Української держави, Січових Стрільців, які пізніше створювали Дивізію “Галичина”, бо не дивуйтесь, що називалось “СС”. Коли організували, ми радились, що то будуть Січові Стрільці. Але Гітлер не любив українців так, як Путін тепер і так дальше. Але наш дух українців не вмирає.

Бачите, як воюють наші тепер хлопці на Сході України. Вони не рахуються, що їм життя йдуть, хочуть, щоб ми, майбутнє покоління, жили спокійно у незалежній Україні.

Так само ми йшли створювати державу, щоб люди чули себе, що вони є українцями.

Слава Україні!

Голоси із залу. Героям слава!

(Оплески в залі).

О.Сич. Михайло Іванович – майже ровесник Західноукраїнської Народної Республіки, бо декілька днів тому святкував 98 років з дня свого народження.

(Оплески в залі).

В.Гладій. За вагомий внесок у дослідження особливостей формування державності періоду Західноукраїнської Народної Республіки нагородити Грамотою голови Івано-Франківської обласної ради та ювілейною відзнакою “100 років Західноукраїнської Народної Республіки” кандидата історичних наук, доцента кафедри історії слов’ян Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Вітенка Миколу Дмитровича.

(Оплески в залі).

Доктора медичних наук, професора кафедри загальної хірургії Івано-Франківського
національного медичного університету Геника Степана Миколайовича.

(Оплески в залі).

Доктора історичних наук, професора, декана факультету історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Кугутяка Миколу Васильовича.

(Оплески в залі).

Доктора історичних наук, професора Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Марчука Василя Васильовича.

(Оплески в залі).

Доктора політичних наук, професора Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Монолатія Івана Сергійовича.

(Оплески в залі).

Магістра історії, старшого лаборанта навчально-наукового центру досліджень історії українського національно-визвольного руху імені Олександра Карпенка Пославську Галину Юріївну.

(Оплески в залі).

За висвітлення особливостей формування державності періоду Західноукраїнської Народної Республіки, увіковічнення в творчості діячів та подій періоду Західноукраїнської Народної Республіки нагородити Грамотою голови Івано-Франківської обласної ради та ювілейною відзнакою “100 років Західноукраїнської Народної Республіки” заступника голови Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України Бабія Василя Івановича.

(Оплески в залі).

Голову Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України Барана Євгена Михайловича.

(Оплески в залі).

Поетесу, співупорядницю альманаху “Зродились ми великої години” та упорядницю книжки Юрія Шкрумеляка “Кривавий шлях” Бреславську Світлану Володимирівну.

(Оплески в залі).

Письменника-краєзнавця, дослідника історії Коломийщини та історії Західноукраїнської Народної Республіки Васильчука Миколу Миколайовича.

(Оплески в залі).

Члена Національних спілок журналістів та письменників України Гавриловича Івана Михайловича.

(Оплески в залі).

Голову історико-краєзнавчого об’єднання “Моє місто” Жеребецького Зеновія Йосиповича.

(Оплески в залі).

Засновника та учасника історико-краєзнавчого об’єднання “Моє місто”, директора ТзОВ “Лілея НВ” Іваночка Василя Степановича.

(Оплески в залі).

Директора Коломийського педагогічного коледжу Івано-Франківської обласної ради, заслуженого працівника освіти України Ковтуна Валерія Івановича.

(Оплески в залі).

Редактора творчої групи радіо філії ПАТ “Івано-Франківська регіональна дирекція ТРК “Карпати”, заслуженого журналіста України Крайню Любов Богданівну.

(Оплески в залі).

Заслуженого працівника культури України, члена Національних спілок журналістів та письменників України Лесіва Василя Петровича.

(Оплески в залі).

Члена Національної спілки архітекторів України Соколовського Зенона Богдановича.

(Оплески в залі).

За активну участь у процесах українського державотворення нагородити Грамотою голови обласної ради та ювілейною відзнакою “100 років Західноукраїнської Народної Республіки” депутатів обласної ради: депутата Івано-Франківської обласної ради шостого демократичного скликання Андрусяка Михайла Миколайовича.

(Оплески в залі).

Депутата Івано-Франківської обласної Ради народних депутатів першого демократичного скликання, обласної ради другого, четвертого та п’ятого демократичних скликань Боровича Богдана Карловича.

(Оплески в залі).

Голос із залу. (Без мікрофона).

(Оплески в залі).

Голову Івано-Франківської обласної ради другого демократичного скликання Волковецького Степана Васильовича.

(Оплески в залі).

Депутата Івано-Франківської обласної Ради народних депутатів першого демократичного скликання Думу Зіновія Євгеновича.

(Оплески в залі).

Депутата Івано-Франківської обласної Ради народних депутатів першого демократичного скликання та обласної ради шостого демократичного скликання Захарука Дмитра Васильовича.

(Оплески в залі).

Депутата Івано-Франківської обласної Ради народних депутатів першого демократичного скликання Івасюка Василя Петровича.

(Оплески в залі).

Депутата Івано-Франківської обласної Ради народних депутатів першого демократичного скликання, обласної ради п’ятого та шостого демократичних скликань Ковальчука Володимира Дмитровича.

(Оплески в залі).

Депутата Івано-Франківської обласної Ради народних депутатів першого демократичного скликання, обласної ради другого та п’ятого демократичних скликань Остап’яка Зіновія Михайловича.

(Оплески в залі).

Депутата Івано-Франківської обласної Ради народних депутатів першого демократичного скликання Ребрика Богдана Васильовича.

(Оплески в залі).

За висвітлення особливостей формування державності періоду Західноукраїнської Народної Республіки нагородити Грамотою голови обласної ради та ювілейною відзнакою “100 років Західноукраїнської Народної Республіки” колектив Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби імені Степана Бандери. Нагороду отримує директор музею Коретчук Ярослав Володарович.

(Оплески в залі).

Колектив історико-меморіального музею Степана Бандери (с. Старий Угринів, Калуський район). Нагороду отримує директор музею Лесів Степан Васильович.

(Оплески в залі).

Колектив музею етнографії та екології Карпатського краю (м. Яремче). Нагороду отримує директор музею Фаштрига Богдана Богданівна.

(Оплески в залі).

Колектив музею історії міста Болехова імені Романа Скворія. Нагороду отримує директор музею Півень Оксана Степанівна.

(Оплески в залі).

Шановне товариство! Ще раз привітаймо всіх достойних осіб, які нагороджені Грамотою і ювілейною відзнакою.

(Оплески в залі).

О.Сич. Шановні колеги! Шановні запрошені! Шановні краяни!

І ще один пункт нашої урочистої сесії.

І для його виконання я запрошую виконуючого обов’язки директора Івано-Франківської дирекції ПАТ “Укрпошта” Михайла Михайловича Рудого для спеціального погашення маркованого конверта до 100-річчя проголошення Західноукраїнської Народної Республіки.

М.Рудий. Доброго дня усім! Дозвольте ще раз усіх привітати з цією визначною подією в нашій історії і кілька слів сказати.

Пошта, “Укрпошта” – державне підприємство, національний оператор поштового зв’язку України. Але знають про пошту здебільшого через доставку листів та преси.

Насправді робота пошти багатогранна, особливо в нинішній час, час ринкової економіки. Пошта на сьогоднішній день надає понад 50 видів послуг, спектр яких з кожним роком все більшає і більшає.

Хочеться відмітити, що події історичного значення, ювілейні дати відомих світу людей можуть фіксуватись на поштових конвертах та поштових марках, які розходяться на весь світ, бо пошта на сьогодні – без кордонів.

Ось уже багато років в поштовій галузі існує добра традиція, коли до святкування подій історичного значення, ювілеїв утворення міст, ювілеїв визначних громадських і державних діячів науки, культури і мистецтва випускають художні конверти, карти, поштові марки та проводиться їх погашення спеціальним поштовим штемпелем.

Отож, з нагоди відзначення 100 років Листопадового зриву, проголошення Західноукраїнської Народної Республіки та на виконання заходів обласної комплексної програми відзначення в області 100-річчя створення Західноукраїнської Народної Республіки і 100-річчя Акту злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки ПАТ “Укрпошта” в особі Івано-Франківської дирекції долучилась до відзначення цієї дати, виготовивши
спеціальний штемпель для погашення маркованого конверта, приуроченого 100-річчю утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Також хочеться відмітити, що дані заходи також відбуваються сьогодні у м.Львові та у м.Тернополі.

Отже, до урочистого погашення маркованого конверта, приуроченого 100-річчю проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, запрошується голова обласної ради Олександр Максимович Сич та голова обласної державної адміністрації Олег Романович Гончарук. Прошу.

(Оплески в залі).

(Погашення маркованого конверта, приуроченого 100-річчю проголошення Західноукраїнської Народної Республіки).

(Оплески в залі).

Ще одну хвилину. Спеціальний штемпель буде, хочу оголосити, у відділенні поштового зв’язку № 18, що знаходиться за адресою: м.Івано-Франківськ, вул.Січових Стрільців, 13а. Відділення буде працювати до 20 год. сьогоднішнього дня.

Тож запрошуємо всіх охочих придбати конверти та марки, погасити спеціальним штемпелем та відправити рідним, близьким на пам’ять про сьогоднішній день і сьогоднішнє святкування.

Дякую. Ще раз усіх зі святом!

(Оплески в залі).

О.Сич. Шановні колеги! Порядок денний нашої урочистої сесії, присвяченої 100-річчю Західноукраїнської Народної Республіки,  вичерпаний.

Після цього запрошую вас на урочисту академію, присвячену цій же даті, до Івано-Франківського обласного драматичного театру ім. Івана Франка, а урочисту двадцять п’яту сесію обласної ради сьомого демократичного скликання оголошую закритою.

(Звучить Гімн України).

 

 

Голова обласної ради                                                                           Олександр Сич

 

Консультант                                                                                              Галина Кубік

Звернення громадян
Розпорядник інформації
Івано-Франківська обласна рада (вул. Грушевського, 21, м.Івано-Франківськ, 76004)
Кому
голові Івано-Франківської обласної ради О.Сичу
[contact-form-7 id="341" title="Контактна форма 1"]