Доповідь голови облансої ради Олександра Сича з нагоди 30-річчя відновлення Незалежності України

30 РОКІВ ВІДНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ:

УРОКИ І ПЕРСПЕКТИВИ

Високопреосвященні і Преосвященні Владики!

Шановні пані і панове депутати!

Вельмишановні гості !

Достойна прикарпатська громадо!

Тридцять років минає з того часу, як Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України. Історичну вагу цього документа важко переоцінити, оскільки він став вираженням тисячолітнього прагнення українців жити у власній національній державі.

Кажучи так, майже дослівно цитую тексти цього Акту та преамбули Конституції. Протягом тисячі років нашої писемної історії ми неодноразово мали на своїй землі власну державу. Під тиском обставин її втрачали, але знову і знову здобували. А це означає, що українська нація ніколи не зрікалася права бути вільною й кожного разу народжувала борців та провідників нового етапу державотворення.

Тільки протягом ХХ століття Актові 24 серпня 1991 року передувало чотири форми українського державотворення – Українська Народна Республіка, Західно-Українська Народна Республіка, Карпатська Україна і державність, відновлена Актом 30 червня 1941 року у Львові. Ми спадкоємці саме цих форм української державності, а не московського колоніального утворення під назвою «УССР». В умовах боротьби з московською агресією настала вже найвища пора остаточно позбутися метастазів колоніального минулого і факт такої спадкоємності закріпити в оновленій українській Конституції.

А тому сьогодні ми цілком закономірно вживаємо словосполучення «відновлення Незалежності України». Бо ми не безрідні чи незнані пришельці, які невідь звідки взялися в 1991-му. Якби комусь і не хотілося на законодавчому рівні не визнавати нас корінним народом. Ми тисячолітньо закорінені у нашу землю, запуповинені в неї кров’ю і прахом мільйонів представників нашого древнього українського роду!

Тридцять років життя у відновленій Українській державі!

Це багато, чи мало?

І багато, і мало!

Багато для такого постколоніального уворення, як наша держава. Бо вже тридцять років вона проіснувала у ворожому оточенні і кожен наступний рік суттєво збільшує її шанси на життя і перспективу.

Українська держава – небажане дитя геополітичної мачухи. Нас ніхто, окрім нас самих, не хотів бачити у цьому світі, переповненому боротьбою за краще місце під геополітичним сонцем: ані Московщина чи будь-яка інша сусідня держава з числа колишніх колонізаторів; ані держави – лідери світової політики, яким зручніше було зберігати статус-кво, аніж допустити реалізацію придуманого для слабких народів принципу світової справедливості; ані пропагандивно перехвалена Європа, що як тоді, так і тепер не потребує ще одного потенційно сильного конкурента на рингу міждержавного змагання. Красномовним свідченням цих слів є відомий виступ президента США Буша-старшого 1991-го в українському парламенті, під час якого він переконував українців у недоцільності мати власну державу.

Одночасно, тридцять років – це ще дуже мало, аби побудувати такі тривкі основи цивілізованого державного життя, якими сьогодні пишаються т. зв. «стабільні демократії», що існують вже сотні літ і за цей час створили механізми автоматичного самозахисту і самовідтворення, що убезпечують цілісність цих держав від різноманітних казусів внутрішньої політики та зовнішніх загроз.

Однак тридцять років – це вже достатньо для того, аби проаналізувати уроки державного становлення і на їх основі вибудовувати перспективу дальшого прямування.  Проаналізуймо декілька таких уроків.

Урок перший: в процесі державотворення нам потрібно позбутися залежності від зовнішніх обставин.

Згадаймо, як розпочинається Акт проголошення незалежності України: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в звязку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року…». І лишень після них йдуть слова про нашу тисячолітню державницьку традицію й про право на самовизначення, закріплене у міжнародних документах. Постає питання – а якби не було загрози путчу, ми б і далі трималися московського імперського воза?…

В контексті цього уроку потребує відзначення і наше самооманливе сподівання на ілюзорну світову справедливість, співчуття, допомогу і захист. Ми ж так полюбляємо сентиментально виставляти себе у ролі жертви і сподіватися, що весь світ просто таки зобов’язаний нам допомогти розбудовувати нашу економіку, наше державне життя і захищати нас від зовнішніх загроз!…

Насправді ж, нам ніхто нічого не зобов’язаний! Бо світові міждержавного життя і змагання невідоме почуття альтруїзму. Його просто не існує в природі таких відносин! Вони будуються винятково на захисті свого національного інтересу. І якщо якась держава намагається впливати на наше внутрішнє життя, то не з бажання нам допомогти, а захищаючи на нашій землі свої національні інтереси. А тому нам слід якнайшвидше позбутися цієї вкрай шкідливої самоомани. Слід твердо затямити – світ любить сильних! Як звучить у славні ОУН: «…Бо плач свободи ще не дав нікому, а хто борець, той здобуває світ!».

Урок другий: плекати мов зіницю ока українську національну еліту.

Нам її вже віддавна суттєво бракувало. Ще, напевно, від часів козацької Гетьманщини. Після її ліквідації одна частина української шляхти змосковщилася, інша – сполонізувалася і лишень її дрібка трималася своєї поневоленої нації. А тому на межі ХІХ-ХХ століть в українських освічених середовищах ідеалом політичного майбутнього України була автономія у складі Московщини.

А тому й не дивно, що як теперішня Верховна Рада у 1991-му, так  і Центральна Рада у 1918-му незалежність проголошували під тиском зовнішньої загрози. Отож, саме вона стала основною причиною проголошення Акту незалежності, а не відчуття національної гідності і внутрішня потреба мати власну національну державу! Цей факт виводить проблему залежності українського державотворення від зовнішніх чинників у розряд тої негативної хронічної риси, яка в різні часи була і є притаманною українському проводові, і яка потребує витравлення із ментальності нової української еліти, яку ми зобов’язані формувати і плекати мов зіницю ока. Бо її відсутність прирікає нашу спільноту на вічні безсистемні метання у часі і просторі.

Національна еліта, це та пасіонарна суспільна верства, яку неможливо сформувати методом суспільної інженерії за короткий проміжок часу. Вона формується століттями шляхом природнього добору кращих з-поміж спільноти. Служіння національній спільноті є спадковою рисою і навіть предметом гордості, а тому дотримуватися такого призначення є справою честі представникові елітного роду.

Ці слова, звичайно, можуть викликати скептичні посмішки, бо виглядають фантастичними у наших нинішніх реаліях. А все тому, що для українського суспільства така категорія людей є винятковою рідкістю. Те, чого не могли домогтися колонізатори зі сходу та заходу протягом XVII-XIX століть, надолужив московський більшовизм у ХХ столітті, винищивши залишки української еліти.

Плекаючи сучасну українську національну еліту, взоруймося на такі величні історичні постаті як митрополит Андрей Шептицький чи полковник армії УНР, засновник і провідник ОУН Євген Коновалець.

Цього року минуло 130 років від дня народження останнього, тож 2021-й Івано-Франківська обласна рада проголосила роком Євгена Коновальця. І саме тому у якості святкового подарунка учасники цього урочистого зібрання отримали збірник «Євген Коновалець та його доба». Принципове соборництво у мисленні та діях Євгена Коновальця, його рідкісна риса знаходити компромісний підхід і єднати українців різних політичних середовищ є вкрай затребуваними для нинішнього українського політикуму. Цілістю своїх характеристик він є взірцем політичного лідера.

Хай і рідкісними, але прояви справжньої української елітарності є і в нашому сьогоденні. Тільки ж їх слід вміти бачити і шанувати таких людей ще при житті, а не лишень після смерті, і не зважаючи на те, до якого політичного середовища вони належать. Головне, аби вони своєю освіченістю, інтелігентністю, вродженою мудрістю, державницькою жертовністю вирізнялися над суспільним загалом.

«Політика – це одна із найвищих форм служіння. Цей шлях не повинен обиратися з метою особистого збагачення, здобуття слави чи ще чогось. Політиком має бути особа, яка свідомо прагне всю свою духовну силу присвятити спільноті, загальному благу», – говорив про таких людей, і говорив для нас, шановні колеги-депутати, яскравий представник нинішньої української еліти Блаженніший Любомир Гузар.

Урок третій: подолати перманентну непослідовність і виробити стратегічну наступність у вироблені і реалізації політичного курсу України.

Кожні загальнонаціональні вибори, а особливо вибори Президента, є тотальним стресом для всього українського суспільства. Кожного разу воно потерпає від передчуття катастрофи, остерігаючись радикальної зміни політичного курсу. Адже всі роки Незалежності було свідком, як кожен наступний Президент повністю заперечував політику свого попередника.

Це тільки у філософській діалектиці закон заперечення заперечення відображає спадкоємність між новим і старим явищем та формування нового на основі окремих елементів старого. А в реальній українській політиці явище заперечення заперечення означає обнулення п’ятирічної політики попередника. Але, намагаючись його «помножити на нуль», черговий очільник держави насправді «множить на нуль» саму державу. Саме від цього й виникають постійні зигзаги у її поступі – замість того, аби всі ці роки системно рухатися вперед, вона після кожного чергового «обнулення курсу» знову і знову повертається майже на ті ж висхідні позиції.

Чи досягнемо ми якихось значимих висот у справі державого будівництва, толеруючи і надалі в українській політиці згубну практику «запереченя заперечення»? Очевидно, що ні! Крайньо потребуємо стабільності! І крайньо потребуємо вироблення такого стратегічного курсу, котрий не вправі заперечити жоден із наступних кандидатів на найвище державне крісло.

Будемо спроможні цього досягнути тільки тоді, коли в провід держави потраплятимуть найдостойніші представники національної еліти. Щоправда, для цього слід мати і освічений люд.

Урок четвертий: освічена маса формує освічений провід.

Два гріхи української політики багатьом її достойникам важко відмолити у будь-якому храмі.

Гріх перший – цинічне використання у своїх меркантильних інтересах неосвіченості українських мас. Навіть кожному політику-початківцю відомо: «Хочеш виграти вибори, говори людям те, що їм подобається!». І говорять, безсоромно піддакуючи їм: і тим, які ще інерційно опановані постсовєтською психологією; й тим, які, втікаючи від складних реалій життя, з радістю поринають у світ ілюзій. Відповідно, перші ностальгують за совєтськими часами, а другі легко піддаються на популістичні рецепти простого вирішення складних питань. А їх, як відомо, не існує!

Натомість справжній політик мав би розуміти своє призначення – бути лідером і вести своїх виборців за собою, а отже й бути відповідальним за їхні долі. Й перш, аніж піддакувати під час виборів, мав би формувати їхній світогляд у міжвиборчий період. Сьогодні, як і сотню літ тому, український люд крайньо потребує елементарної просвіти, а особливо просвіти політичної!

Щоправда, для цього і самому політикові слід володіти відповідним рівнем знань, життєвої мудрості та бути переконаним українським державником. Адже політика в перекладі з грецької – це мистецтво управління державою. І політик має бути таким же митцем у сфері державного управління, як і художник, поет чи музикант. Ми ж всі розуміємо, що будь-хто не в змозі створити мистецький шедевр. То чому ж вважаємо, що будь-хто, прийшовши з вулиці, може успішно управляти складним державним механізмом?!

Ось як вважаємо, таку якість державної влади й маємо!…

Гріх другий – купівля-продаж політичної волі виборців.

Використовуючи неосвіченість мас і їх ожебрачене соціальне становище, значна частина українських політиків підкупом добивається перемоги у виборах. Це настільки аморальне явище, що йому не мало б бути жодного прощення і жодного терміну давності для уникнення кримінального покарання. Адже це є проявом новітнього рабства! Фізичне рабство – це позбавлення волі. Купівля голосу виборця – це також позбавлення волі! Ці два типи рабства лишень різняться методами здійснення: в одному випадку позбавлення волі шляхом насильства, а в іншому – шляхом купівлі цієї волі. Але суть залишається одна – в обох випадках людина позбавляється права вільно розпоряджатися своєю долею.

Маса і провід – категорії взаємозалежні. Освічена маса формує такий же освічений провід. Й від зворотнього – освічений провід сприяє освіченості мас. Але як розірвати це замкнуте кільце, в якому політичний плебс не потребує освічених виборців, а вони, будучи такими, не в змозі сформувати над собою мудрий і шляхетний державницький провід? Очевидно, поміж ними мала б існувати третейська верства – національна еліта. Її ще називають совістю нації. Саме вона без страху перед земними небожителями, але зі страхом перед Суддею Вічним і перед присудом історії мала б відверто називати речі своїми іменами.

Урок п’ятий: шлях до реальної демократії лежить через створення самодостатнього місцевого самоврядування.

В європейській практиці наявність місцевого самоврядування, його розвинутість і самодостатність є критерієм реальної, а не декларативної демократії. Всі роки Незалежності воно в Україні перебувало в жалюгідному стані, а отже нагально потребувало реформування. Сьогодні цю реформу вважають чи не найуспішнішою в державі. Однак вона є далеко не завершеною й неоднозначною.

Децентралізацію не можна зводити лишень до об’єднання громад і завершення цього процесу вважати завершенням самої реформи. І навіть навпаки, як би це не виглядало парадоксальним, але укрупнення громад шляхом спочатку добровільного, а потім вже й адміністративного, об’єднання по суті своїй є централізацією. Так само як централізацією є і укрупнення адміністративних районів.

Чи потрібно було це робити? Очевидно, що так! Хоча, світова практика засвідчує, що в умовах війни жодна держава децентралізації не допускає.

Чи робилося об’єднання громад винятково на основі критеріїв економічної самодостатності громад, як декларувалося у відповідних законодавчих актах? Далеко не завжди! Всі ми були свідками того, як часто головним критерієм такого об’єднання була політична доцільність. Ще поки внесення змін до «Перспективних планів…» належало до компетенції обласних рад, Івано-Франківська обласна рада принципово дотримувалася закладеного у чинному законодавстві принципу добровільності. Але коли обласні ради усунули від цього процесу, почалося домінування сумнозвісного принципу політичної доцільності. Одним проектам об’єднання громад державні органи виконавчої влади давали негативні висновки, а іншим, що мали ідентичні або й навіть гірші економічні, демографічні, інфраструктурні та інші показники, включали зелене світло.

На виході маємо результат: більше 80% об’єднаних громад області мають рівень доходів на душу населення менший за середній по області; сновна питома вага їхніх видатків складає заробітна плата та захищені статті, а на розвиток фінасів практично не має; деякі із громад не забезпечені навіть коштами на власне утримання. Отож, своєї цілі процедура об’єднання громад на Прикарпатті не досягла!

Задля справедливості слід зауважити, що причина такої несамодостатності громад не тільки у їх неграмотному й політично заангажованому об’єднанні, але й в державній бюджетній політиці. Бо децентралізація у її комплексному розумінні – це, перш за все, передача громадам повноважень самостійно вирішувати питання місцевого значення, а відповідно до них і передача ресурсів.

З передачею повноважень держава не бариться. Що не скажеш про ресурси. Бо в цій сфері часто спостерігається навіть протилежне – централізація. Так, раніше ПДФО повністю поступав у місцевий бюджет, а з 2015-го, тобто вже після початку реформи, 25% цього податку забрано до державного бюджету; з 2018-го відрахування екологічного податку до місцевих бюджетів також зменшилося з 80% до 55%; в 2019-му обласні ради позбавили права погоджувати використання надр на територіях своїх областей. І перелік таких нелогічних і суперечних трендові централізації прикладів є достатньо довгий.

Ще сумніше реформа місцевого самоврядування виглядає на субрегіональному і регіональному рівнях, тобто на рівні районів і областей. Про територіально-просторовий і демографічний дисбаланс новостворених районів сьогодні хіба лінивий не говорить. Так само, як і про невизначеність повноважень і бюджетної основи функціонування районних рад. Складається враження, що центральні органи влади цю ланку в системі місцевого самоврядування хочуть просто дискредитувати.

Невирішеним залишається і приципове питання про повернення права районним і обласним радам формувати свої виконавчі органи. І якщо вони, обрані мешканцями відповідних територій, не можуть через сформовані ними виконавчі органи впливати на виробленння стратегії розвитку цих територій, то це аж ніяк не можна назвати демократією!

Насправді, зведення районних рад до маргінального стану та критичне врізання повноважень обласних рад має системне принципове значення. Бо в особі цих виборних колегіальних органів громади втрачають владні координуючі центри на своїх територіях. І навіть при наданні громадам відповідних повноважень та ресурсів для вирішення питань місцевого значення, вони в бюджетних питаннях залишаються повністю залежними від вертикалі виконавчої влади. Що, власне, для верхівки цієї вертикалі і треба – провести реформу місцевого самоврядування так, аби не втратити інструментів впливу на них, а отже й інструментів забезпечення свого політичного майбутнього.

Шановні, колеги депутати!

Шановні пані і панове!

Звичайно, таких уроків і викликів для аналізу можна навести значно більше. Як от:

– Як плекати всіма декларовану національну єдність в конкретній громаді чи області (вважаю, що  в цьому питанні Прикарпаття традиційно демонструє добрі зразки)?

– Як фактор нинішньої російської агресії повернути на користь державотворчого процесу?

– Як припинити в українському суспільстві постколоніальне меншовартісне схиляння перед всім чужоземним?

– Як не допустити, аби пропагандистське педалювання неіснуючого в Україні антисемітизму, расизму чи надуманої проблеми захисту ЛГБТ не відтісняло на задній план становлення національних основ Української держави?

– Як не допустити, аби боротьба з корупцією і задекларований початок боротьби з олігархами не використовувалися з метою політичного «полювання на відьом»? і т. д.

Я вірю в народження справжньої української національної еліти, яка зуміє дати адекватні відповіді на всі виклики цього складного перехідного часу!

Вірю, що ми їх з честю подолаємо, з отриманих уроків зробимо належні висновки та збудуємо таку могутню і впорядковану Українську державу, яка забезпечить майбуття нашій нації і в якій кожному українцеві буде комфортно жити, народжувати дітей і бачити їх щасливими!

З Днем Незалежності України!

З Великоднем української душі!

Слава Україні! Героям Слава!