Про пластову оселю “Сокіл” як важливий чинник формування характеру та провідництва української молоді

УКРАЇНА
ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА ОБЛАСНА РАДА
Восьме демократичне скликання
(____________сесія)

РІШЕННЯ

_______________                 м. Івано-Франківськ                 № ___________

Про пластову оселю “Сокіл”
як важливий чинник формування
характеру та провідництва
української молоді

Відповідно до статті 43 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” обласна рада

вирішила:

Доповідь заступника голови Головної Пластової Булави Андрія Ребрика про пластову оселю “Сокіл” як важливий чинник формування характеру та провідництва української молоді взяти до відома (додається).

Голова обласної ради                                                            Олександр СИЧ

Доповідь
про пластову оселю “Сокіл” як важливий чинник формування характеру та провідництва української молоді

Невелика галявина на лівому березі Лімниці поблизу села Гриньків на Івано-Франківщині стала для багатьох поколінь пластунів не просто місцем таборування, а простором формування характеру, відповідальності та любові до України.
“Сокіл” став першим сталим табором Пласту в Карпатах і разом з цим символом інституційного утвердження українського скаутингу в міжвоєнний період. Важливо зрозуміти, що становлення оселі відбувалося в умовах бездержавності, коли Пласт виконував не лише виховну, а й націєтворчу функцію. Тому “Сокіл” був не тільки простором для власне таборування, де поєднувалися скаутська методика, тіловиховання та військово-спортивний гарт, – він був центром національно-культурного виховання української молоді.
У кінці 1920-х, а також у 1930-х роках оселя стала одним із центрів формування покоління, яке згодом відіграло помітну роль у визвольному русі.
Напередодні сторіччя оселі особливо важливо осмислити її роль у вихованні української молоді. Адже “Сокіл” був і залишається місцем, де пластова методика перетворюється на життєвий досвід, а молоді люди навчаються провідництва та життя в природі.
Поява “Сокола” стала можливою завдяки підтримці митрополита Андрея Шептицького. Передавши землю для потреб Пласту, він фактично інвестував у майбутнє української нації. Шептицький добре розумів, що виховання громадянина відбувається не лише у школі чи Церкві, а й через досвід, пережитий серед природи у колі друзів.
Оселю урочисто освятили 8 серпня 1926 року. Від самого початку вона задумувалася не як звичайний табір, а як осередок виховання майбутніх провідників. Саме тому “Сокіл” швидко став символом пластового таборування і центром інструкторської підготовки.
Якщо Шептицький заклав фундамент для оселі, то її будівничим став Іван Чмола – один із засновників українського Пласту, старшина Українських Січових Стрільців та визначний політичний і громадський діяч.
Саме він запропонував створення зразкового інструкторського табору, а згодом особисто керував розбудовою оселі. Перший табір на “Соколі” відбувся влітку 1926 року під його проводом.
Для Чмоли табір був не місцем відпочинку, а школою характеру. Через фізичний гарт, життя в природі, самообслуговування та спільну працю молоді люди вчилися дисципліни, самостійності та відповідальності. Завдяки цьому “Сокіл” поступово перетворився на справжню кузню пластових кадрів і майбутніх провідників.
Особливість “Сокола” полягала в тому, що його будували не для одного покоління. Кожен, хто працював над розбудовою оселі, усвідомлював, що створює простір для тих пластунів, які приїдуть сюди через десятки років. Саме тому праця на оселі завжди була не лише господарською необхідністю, а й виховною практикою служіння спільноті.
Навіть після заборони Пласту польською владою пластуни знаходили можливості продовжувати таборування та виховну діяльність. Це стало прикладом стійкості та вірності своїм цінностям.
Тут формувалися три ключові риси провідника.
Першою був характер – через життя в природі, самодисципліну та подолання труднощів.
Другою – відповідальність за інших. Побудова табору, організація спільного життя, взаємодопомога і служба громаді вчили молодь діяти в команді та думати про спільне благо.
Третьою – любов до України. Через пластові традиції, історичну пам’ять, мандрівництво та вивчення української спадщини молоді люди усвідомлювали свою приналежність до українського народу і відповідальність перед ним.
Не менш важливо, що “Сокіл” виховував як хлопців, так і дівчат. Тут регулярно відбувалися жіночі табори, що сприяли формуванню нового покоління українських провідниць.
Після Другої світової війни фізичний зв’язок з історичним “Соколом” був втрачений, однак його значення лише зросло. Українські пластуни в діаспорі свідомо переносили пам’ять про карпатську оселю на нові континенти.
Першу пластову оселю у США назвали “Новий Сокіл”. Згодом з’явилися оселі “Вовча Тропа”, “Писаний Камінь”, “Батурин”, “Пластова Січ”, “Верховина” та інші. Їхні назви були не випадковими. Вони відсилали до українських Карпат, історичних місць та національної традиції.
Для молоді, яка зростала в Канаді, США, Австралії чи Великій Британії, такі оселі ставали не просто таборами. Вони були місцями збереження української мови, культури та історичної пам’яті. Через назви, символи, пісні та традиції пластуни відчували свою належність до великої спільноти, яка бере початок у міжвоєнному Пласті.
Таким чином “Сокіл” став не лише конкретним місцем у Карпатах, а й своєрідним архетипом пластового простору, який можна було відтворити в будь-якій країні світу.
З відновленням незалежності України розпочалося і повернення до історичного “Сокола”. Оселя поступово відроджувалася завдяки праці пластунів і меценатів. У 2009 році вона отримала статус пам’ятки культурної спадщини, а сьогодні знову є місцем проведення численних таборів і виховних заходів.
В умовах сучасної російсько-української війни “Сокіл” набуває нового змісту. Оселя залишається місцем, де молодь навчається відповідальності, лідерству, витривалості та служінню. Саме такі якості сьогодні особливо потрібні українському суспільству.
Інвестиції у відновлення та розвиток оселі – це не лише турбота про історичну спадщину. Це внесок у майбутні покоління українських провідників, які будуватимуть державу, громади та громадянське суспільство.
Протягом майже століття “Сокіл” був значно більшим, ніж просто місце таборування. Він став школою характеру, відповідальності та провідництва. Тут виховувалися люди, які в різні часи служили Україні як громадські діячі, військові, науковці, педагоги та виховники.
Водночас “Сокіл” став символом тяглості пластової традиції. Його дух пережив війни, заборони, еміграцію та десятиліття забуття. Він зберігся в пам’яті поколінь, у назвах пластових осель по всьому світу і у спогадах тисяч людей, які пройшли через пластове виховання.
У рік 100-ліття оселі перед нами стоять виклик і можливість одночасно: зробити “Сокіл” сучасним, доступним і безпечним, зберігши при цьому його дух. Відновлення інфраструктури, будівництво нових приміщень, облаштування таборових площ – це не “ремонт”, це вкладення в майбутні покоління провідників України. Кожна гривня, вкладена в “Сокіл”, – це інвестиція в характер тих, хто завтра будуватиме нашу державу.
“Сокіл” – це не минуле. Це живе полум’я, яке передається з покоління в покоління. І наше завдання – не дати цьому вогню згаснути.
На завершення – слова щирої вдячності всім пластунам і пластункам, які своїми руками, серцем і ресурсами доклалися до побудови і відновлення пластової оселі “Сокіл”. Тим, хто у 1926 році з Іваном Чмолою і “Лісовими Чортами” клав фундаменти і рубав зруби. Тим, хто у важкі 1930-ті роки таборував на “Соколі” попри польські заборони і поліцейський нагляд. Тим із діаспори, хто зберігав пам’ять про “Сокіл” і передавав її дітям на чужині. Тим, хто у 1990-х і 2000-х роках повертався на зарослу лісом галявину і відновлював оселю з руїн – часто власним коштом і власними руками. І тим, хто відновлює і будує “Сокіл” сьогодні, в умовах великої війни.
Ми всі – частина тієї безперервної нитки поколінь, про яку мріяв Богдан Кравців: “Вічне незгасаюче вогнище, що передається з покоління в покоління”. Дякуємо вам. Слава Україні!

Заступник голови
Головної Пластової Булави,
аспірант відділу зарубіжної україністики
Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка
Національної академії наук України                                          Андрій РЕБРИК